Вольперт Л. И.: Бомарше (Beaumarchais) Пьер Огюстен Карон де (1732 — 1799)
Пьер Огюстен Карон де (1732 РАН
БОМАРШЕДжерело: Література Освіти ), французький драматург, автор знаменитих комедій «Севильский цирюльник» («Le barbier de Seacute;ville», 1773, пост. 1775) і «Одруження Фігаро» («Le mariage de Figaro», 1779, пост. 1784), публіцист. У Росії відомий з кінця XVIII в. П. з юності добре знав і любив Б. Складний комплекс його сприйняття творчості Б. визначали театральні враження від постановок «Севильского цирюльника» і «Одруження Фігаро», дискусії (головним чином 1829) навколо росіян перекладів і сценічного втілення п’єс, блискучий текст, що він знав чи ледве не напам’ять, музика Д. А. Россіні й В. А. Моцарта, що послужив вящей славі комедій, біографічний нарис про Б. в «Ліцеї» Ж. — Ф. де ЛагарпаДжерело: Література Освіти )»До Наталі» (1813), де два рядки присвячені персонажам «Севильского цирюльника» («… сивим Опікуном Легкої, миленької Розини»), і епіграми «Похмурих трійка є співаків…» (1815), зразком для якої послужила епіграма Б., протягом всього життя П. неодноразово цитував Б., згадував його героїв, факти його біографії. У листі до A. И. Тургенєву від 9 липня 1819 згадується дон Базилъ (Акад. XIII, 10), під яким мається на увазі Олександр I, а слова цього ж персонажа: «Qui est-ce do) — вимовляє господарка в начерку повести «Ми проводили вечір на дачі…» (1835). В епіграфі до вірша «Паж» (1830) згадають Керубино. Жартівливе обурення за адресою Е. М. Хитрово виражено в листі до П. А. В’яземського від 14 серпня 1831 злегка неточною першою фразою монологу Фігаро («Le mariage de Figaro»,V, 3): «O femme, femme! creacute;ature faible et deacute;ceva). В «Моцарте й Сальери» рада, отримана Сальери від Б. («Як думки чорні до тебе прийдуть, Откупори шампанського пляшку, Иль перешануй «Одруження Фігаро»» — Акад. VII, 132), є парафразою початкових абзаців передмови до «Севильскому цирюльнику»; майже документальні в цьому ж змісті й інші репліки Б., що приводяться Сальери. ДО «Севильскому цирюльнику» (буд. I, явл. 4) сходить складним шляхом, утратя фактично зв’язок зі своею первоосновою, епіграф до статті «Олександр Радищев» (1836). Бомаршеанские ремінісценції є в «Євгенію Онєгіні» (I, 12.13. Гостроти, каламбури, сентенції Б. зустрічаються в листах пушкінських кореспондентів: И. И. Козлова (Акад. XIII, 177), П. А. В’яземського (Акад. XIII, 18l), М. П. Розберга (Акад. XIV, 132). Б. викликав замилування П. не тільки як художник, але і як дотепник, яскравий полеміст, неперевершений співрозмовник і політичний борець: «Бомарше тягне на сцену, роздягає до нага й терзає все, що ще шанується недоторканним. Стара монархія регоче й плеще» («Про незначність літератури росіянці», 1834 — Акад. XI, 272). П. цікавила біографія Б., його боротьба проти літературних донощиків і ханжей; він знав наклепницьку легенду про отруєння Б. двох його дружин і спростування Вольтера («настільки смішна людина не може належати до сімейства Локусти») у близькій до вихідної редакції Лагарпа («Цей Бомарше не отруйник: він занадто смішний») і зм’якшеному формулюванню («настільки весела людина») самого Б.; була йому відома історія присвяти опери Б. «Тарар» («Tarare», 1787) Сальери, що написали для неї музику. Кульмінація інтересу П. до Б. довелася на 1830 — час бесід із кн. Н. Б. Юсуповим і створення під їхнім враженням вірша «До вельможі», де Б. присвячені рядки: «… Послужливому, живому, Подібний своєму чудесному героєві Веселий Бомарше блиснув перед тобою» (Акад. III, 218). Восени того ж року П. увічнив Б. у трагедії «Моцарт і Сальери» як генія «моцартианской» натури, увів його в кульмінаційну сцену, зв’язавши з головною філософською ідеєю п’єси про право генія на злочин («Він же геній, Як ти, так я. А геній і лиходійство Дві речі неспільні». — Акад. VII, 132) і втіливши в поетичну форму спростування Вольтера («… він занадто був смішний Для ремесла такого». — Там же). Образ Сальери в трагедії відбив подання про композитора, винесене П. з передмови й присвяти до «Тарару». Висловлювалася гіпотеза про співвіднесеність композиції й філософської ідеї трагедії з текстом «Тарара» і музичною цитатою з нього («мотивом», що повторює Моцарт, коли він «щасливий» — Там же). Творчий зв’язок П. з Б. в «Моцарте й Сальери» проявляється й у типологічній спільності: створенні новаторської драматургічної поетики, розробці сценічного психологізму. Починаючи зі статей, написаних болдинской восени 1830 («lt;Спростування на критикиgt;», «Досвід відбиття деяких нелітературних обвинувачень») П. ураховував досвід Б. — полеміста, користуючись його прийомами іронічно-серйозного відтворення журнальних нападок і створення комічного ефекту за рахунок контрасту між відповідальністю заяви й незначністю його змісту
У бібліотеці П. було шеститомне зібрання творів Б. у паризькому виданні 1828 (Бібліотека П. №.
Літ: Алексєєв М. П. «Моцарт і Сальери»: [Коментар] // Пушкін. 1935. Т. 7. С. 535; Вольперт Л. І.Бомарше в трагедії «Моцарт і Сальери» // Изв. ОЛЯ. 1977. Т. 36. № Вольперт. П. і психол. традиція. С. 166 Вольперт. П. у ролі Пушкіна. С. 166 // Брешемо. ПК. Вип. 23. С. 32″Паж, або П’ятнадцятий рік»: ( Пушкіна-Бомарше-Мюссе) // Пушкінська конференція, міжнародна, 4-я: [Докл. Спб., 1997]. С. 64