Вольтер, Франсуа-Марі-Аруе [Словник Ф. А. Брокгауза й И. А. Ефрона] /aaa>
Вольтер, Франсуа-Марі-Аруе
/aaa>)- славнозвісний літературний діяч XVIII століття; народився в 1694 р. у Парижу, у сім’ї, що належала до середнього, трудового стану (батько його був спочатку нотаріусом, потім служив у рахунковій палаті). Дитинство й отроцтво його збіглися з порою перелому в житті французького суспільства, изверившегося в підроблений блиск правління Людовика XIV і що починало протвережуватися, але лише що смутно предчувствовали необхідність повного відновлення. Риси цього перехідного часу помітні й в обстановці, що оточувала хлопчика, і в його ранніх смаках і схильностях; вони не швидко згладилися й у великого письменника; смілив і нове зустрічалося в нього поряд з відгомонами минулі. У скромному салоні нотаріуса Аруе відбивалися в мініатюрі тон і звички великого світла, процвітали весела спритність, грайлива люб’язність із дамами, скептично глузливе відношення до життя, культ звучного вірша, влучної гостроти. Дружина Аруе позувала господаркою салону; її надихав старанний її шанувальник, абат Шатонеф, стерпний віршотворець, веселий малий і непоправний залицяльник; два-три поети або легенів cha), але обурений безжиттєвістю схоластики. Віршування скрашувало зате і його шкільні роки: він перекладав Анакреона, уривки із грецької антології, накидав трагедію «Amulius et ) служіння або строго художньої творчості, а здавалася витонченою епікурейською забавою. Нове середовище, у якій він опинився, розташовувала до цього. Те був кружок старих вельмож з донжуанським минулим, разбитних абатів, світських людей — la soci eacute;teacute; du Temple, як називали його в просторіччі. В останні роки Людовика XIV він уже передвіщав моральну розбещеність регентства. Аруе зробився одним з головних членів цього кружка. Його сатиричні дрібнички вільно розносилися всюди й складали йому репутацію небезпечної людини.)»Століття Людовика XIV» і «Генриада». Настало регентство; політичні й суспільні безладдя навели, нарешті, парубка на той шлях, до якого він лише несвідомо наближався. Два викривальних вірші (особливо «Puero reg) викликали на Аруе перші гоніння, висилку з Парижа, потім і висновок у Бастилії. На ці прояви сваволі він відповідав не одними глузуваннями, але й демонстративним вихвалянням законності, терпимості думок, шляхетним протестом проти тиранії, мороку й марновірств. Недавній епікуреєць став митецьким і наполегливим пропагандистом визвольних ідей. Він зумів скористатися старою легендою про едипе для сучасних просвітніх цілей; його трагедія викликала захват своїми кілкими нападками на «жерців» і царів; вірші з її заучувалися на пам’ять; п’єса дана була 45 разів; зіткнення думок за й проти її породило целую літературу. Те був «перший бойовий клич» В., — до того ж і перший добуток, підписаний цим славним ім’ям (воно або утворено з анаграми Arouet le jeu). Але пішла за «едипом » Джерело: Література Освіти )»La ligue ou He) і спритно завезена в столицю, де вона раптом поширилася в масі екземплярів, вона багато разів була передрукована за кордоном, і, починаючи з лондонського видання, одержала новий заголовок: «Генриада».) і політичного, і науково-філософського виховання; його й не могла б йому дати французьке середовище. Коли, замкнений знову в Бастилію після зіткнення із шевальє де-роаном, безвинно позбавлений волі й обурений донезмоги, він був випущений на волю під умовою виїзду в Англію, то дворічне перебування в цій країні перевиховало його й остаточно визначило його покликання.) літератори були його друзями. Його захоплювало видовище, що представляється країною, вилікуваної від негод довгої реакції твердо зміцненою волею й що звикала жити повним життям. У його багатій і різнобічній натурі найшлися відзвуки для всього, чим зачарувала його Англія; під впливом її політичної печатки він і сам виступив на поприще публіцистики; успіхи точних знань спонукали його взяти на себе популяризацію відкриттів Ньютона і його школи; широка віротерпимість навела на думку підсилити нападки на фанатизм і забобони. Найближчими результатами з’явилися «Філософські листи», «Тлумачення основ Ньютоновой філософії» і ряд трагедій на тему про волю совісті. В «Філософських листах» або «Lettres eacute;crites de Lo) уперше виступила у всій своїй гнучкості, тонкій дотепності й виразності вольтерівська проза: начебто жартуючи й приймаючи на себе вид цікавого туриста, автор стосується найважливіших сторін ліберального ладу Англії, уникає занадто явних порівнянь із французскою життям, але разом з тим мистецьки досягає мети, будячи в читачі глибоке невдоволення й спрагу реформ
«Тлумачення Ньютона» було поряд із брошурами й публічними лекціями такого англомана, як Мопертюи, початком того руху у французькій науці, що привело до Енциклопедії, — тоді як у трагедіях («Заїра», «Альзира», «Магомет»щиру, нехитру віру простих людей, що не бідує в догматах і обрядах, і повстаючи проти кастового, властолюбного й нещадно караючу найменшу самостійність пристрою церкви. Із цієї пори й до самої своєї смерті, у незліченних і різноманітних добутках, що з’являлися іноді безименно або під непроникним псевдонімом, Вольтер вів боротьбу з нетерпимістю католицтва, і зробив з вигуку » eacute;crasez l’i)»філософському» (як говорили тоді) значенню його трагедій приєднати принадність вірша, пристрасність, з якої, наприклад, в «Заїрі«, повної юнацького запалу, зображена любов, республіканський настрій, що охопив Брута, Викликані англійськими художніми прикладами (особливо Шекспіром, що вразив молодого Вольтера своею геніальністю й волею від усяких правил) нововведення (поява тіні в «Семіраміді«), те стане зрозумілим значення трагедій, написаних Вольтером у кращу пору його чисто літературної діяльності. Однією стороною вони примикають до псевдокласицизму, від якого в області драми Вольтер ніколи не міг зовсім отрешиться, але пожвавлюють його постарілі форми новим загальнолюдським змістом.) часом брали гору; суєтність, бажання блискучої ролі в офіційному світі, мрії про вплив на дипломатію й внутрішні справи спонукували незалежного опозиційного письменника до зближення із двором, якому подібні спроби могли бути тільки приємні. Те сам Людовик XV, те г-жа Помпадур здавалися йому підходящими знаряддями його піднесення; у період придворних успіхів він став камергером, потім історіографом, примушений був складати парадні п’єси й люб’язні оди. Але цей період був дуже нетривалий; король не розумів і не цінував В., вірша на честь Помпадур обурювали королеву, вельможі не прощали поетові його вічних колкостей і епіграм.) у маєток у старої й хворої приятельки-аристократки, і по вечорах, розважаючи її, імпровізував невеликі новели, творячи знову або майстерно переробляючи старі сюжети. Ці повісті («Задиг», «Микромегас» і ін.) виявили ще одну видатну рису його дарування — талант романіста, оповідача, що дійшов до вищого розвитку кілька років через в «Кандиде«.) вплив цієї розумної жінки, з інтересом, що стежила за прогресом наук і що зуміла зробити із Сире культурний центр із великою бібліотекою, домашнім театром, постійної зміною інтелігентних гостей, було дуже благотворно. І поет, і його подруга ревно вивчали праці англійських натуралістів, математиків і філософів і популярно викладали їх для французького читача; написані в Сире п’єси виконувалися відразу приїжджими знаменитостями; від цікаво розказаних, але зовсім не наукових історичних праць, начебто юнацької «Історії Карла XII», В. перейшов до «Досвіду про вдачі й дух народів», у якому, залишаючи далеко за собою філолофсько-історичні погляди Боссюе (у його «Discours sur l’histoire u), він спробував зобразити картину поступального руху всього людства, вплив племінних особливостей, моральних і релігійних навчань на прогрес, виставити кінцевою метою його загальне поширення освіти й гуманності. Він з однаковою силою відкинув клерикальне пояснення, що панувало в історії, ходу світових подій і однобічний огляд зовнішніх фактів, воєн і зміни правителів, і вніс широке вивчення всієї розумової діяльності, боротьби народів за їхні права, вніс тверезий дух критики туди, де панувало лише освячене століттями переказ. «Коли, — говорить Морлей, — перед нами розкривається основна думка «Досвіду про вдачі», ми вже почуваємо вільне віяння сучасної нам мисли й усвідомимо, що нарешті підходимо до неосяжному простору океану».)- «оманний дим», і пошкодував про те, що занадто багато захоплювався в житті своєї цим «міражем» (j’ai trop couru apr egrave;s la fumeacute; e da). Цією пробою послужив переїзд поета-філософа в Берлин, по виклику Фрідріха II. Ще двадцатидвухлетним принцом-доступником Фрідріх зав’язав з ним переписку, виявляючи саме полум’яне обожнювання, надсилав йому на перегляд свої добутки й молив про побачення. Вступивши на престол, він став ще наполегливіше, пропонуючи вже доконане переселення в Берлін. Пригноблений горем після смерті маркізи дю-шатле й розсерджений незлагодою з Людовиком, В. прийняв речення: спочатку був зачарований філософським двором прусского короля, потім уважніше вдивився в характер Фрідріха, розкрив у ньому слабкі й дріб’язкові сторони, зрозумів, що від нього очікують поступ