«Вся Росія — наш сад» (у чому полягає оптимізм п’єси А. П. Чехова «Вишневий сад») «Вишневий сад» — одна з найбільш багатозначних п’єс Чехова. Тут коштує підзаголовок «комедія», але під час подання глядачі майже не сміються. І рецензенти після першої постановки «Вишневого саду» у Московському Художньому театрі відзначали, що в п’єсі поставлений «пам’ятник над могилою симпатичних білоручок, орхідей, що отцветли за чужою труною… Мляве покорство й кроткость їх наповнюють серце жахом і жалістю». А майбутній нарком освіти в першому радянському уряді А. В. Луначарский затверджував, що чеховські герої виявляють безсилля перед життям: «Але що робить п’єсу до болю смутної, це загальна ідея безсилля людини перед життям, безглуздістю, стихійністю процесу, що відбувається. Життя сама нами володіє, наділяючи нас різними масками й ролями. Теперішня «циркуляція справи» зовсім не в людських помислах і бажаннях, вона вертиться крім них…
» «Симпатичні білоручки» і «відцвілі орхідеї» — це, звичайно ж, власниця саду поміщиця, що розорилася, Раневская і її настільки ж легковажний брат Гаїв, проевший свій стан, по образному чеховському вираженню, на льодяниках. Вони дійсно неспроможні перед життям і безпомічно борсаються в її стихійному стрімкому потоці. І Раневская, і Гаїв безроздільно належать минулому. Майбутнього в них немає. Але все-таки, як відзначав один із критиків, «Вишневий сад» «символізує собою не одні тільки негативні моменти минулого».
З якими ж образами зв’язаний позитивний ідеал п’єси? Мабуть, найбільші симпатії в нас викликають «вічний студент» Петя Трофимов і любляча його дочка Раневской Аня. Вони іноді зазнавали критики як не самі виразні персонажі п’єси. Але треба брати до уваги й цензурних умов. Чехів прямо писав О.
Л. Книппер-Чеховой 19 жовтня 1903 р.: «Адже Трофимов раз у раз у посиланні, його раз у раз виганяють із університету, а як ти зобразиш ці штуки». Але мовлення Трофимова: «Вся Росія наш сад.
Земля велика й прекрасна, є на ній багато чудесних місць… Ми відстали, принаймні, років на двісті, у нас немає ще рівно нічого, немає певного відношення до минулого, ми тільки філософствуємо, скаржимося на тугу або п’ємо горілку». Ці слова, сказані на початку XX століття, цілком застосовні й до російської інтелігенції кінця нашого сторіччя. Трофимов, однак, не втрачає оптимізму. Він переконаний, що «щоб почати жити в сьогоденні, треба спочатку надолужити наше минуле, покінчити з ним, а надолужити його можна тільки стражданням, тільки надзвичайною, безперервною працею». Трофимов переконаний: «Людство йде вперед, удосконалюючи свої сили. Усе, що недосяжно для нього тепер, коли-небудь стане близьким, зрозумілим, тільки от треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає істину.
У нас, у Росії, працюють поки далеко не всі. Величезна більшість тих інтелігенцій, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки не здатна. Називають себе інтелігенцією, а прислузі говорять «ти», з мужиками звертаються, як із тваринами, учаться погано, серйозно нічого не читають, рівно нічого не роблять, про науки тільки говорять, у мистецтві розуміють мало. Усі серйозні, у всіх строгі особи, усі говорять тільки про важливий, філософствують, а тим часом в усіх на очах робітники їдять огидно, сплять без подушок, по тридцяти, по сорока в одній кімнаті, скрізь клопи, сморід, вогкість, моральна нечистота… І, мабуть, всі гарні розмови в нас для того тільки, щоб відвести ока собі й іншим».
Вихід чеховський герой бачить у тім, щоб своїм прикладом указати іншим шлях до іншого, кращого життя. Він говорить нуворишу Лопахину: «Дай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо й дорого цінуєте ви всі, багаті й злиденні, не має треба мною ні найменшої влади, от як пухнув, що носиться по повітрю. Я можу обходитися без вас, я можу проходити повз вас, я сильний і гордий.
Людство йде до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки можливо на землі, і я в перших рядах!» Петя Трофимов свято вірить, що або сам дійде до майбутньої світлої мети, або вкаже «іншим шлях, як дійти». Він сподівається, що вдасться прокласти шлях у краще майбутнє. Тут вустами Трофимова говорить сам драматург. Чехів думав, що інтелігенція повинна бути вільна від матеріальної залежності від влада імущих і що їй варто вести народ до кращого майбутнього. Із цим він зв’язував надії на оздоровлення російського суспільства.
Відданий в останній чеховській п’єсі однаково символізував юність, поезію, батьківщину, що піднімається над страстями людськими. Цікаво, що у своєму ялтинском саду Чехов серед інших дерев посадив і вишні. І з гордістю розповідав іншому російському письменникові А. И. Куприну: «Адже тут до мене був пустир. А я от прийшов і зробив із цієї дичини культурне, гарне місце…
Чи знаєте, через триста-чотириста років вся земля звернеться у квітучий сад. І життя тоді буде незвичайно легка й зручна». От про таке життя й мріють Трофимов і Аня. І найбільш вірний шлях до неї — здійснити хоч одна добра справа, і для початку посадити хоч одне дерево в новому саду, що повинен вирости на місці вишневого саду вирубується, що ділком Лопахиним.