Хабермас Ю.: Ф. Шиллер «Листа про естетическом виховання людини»
«набагато більший інтерес представляють події миру морального й обставини часу так наполегливо призивають філософську допитливість зайнятися самим доконаним із творів мистецтва, а саме побудовою щирої політичної волі» [51].) життя народу: «Отже, цілісність (Totalitat) характеру повинна бути знайдена в народі, що виявився б гідн і здатним проміняти держава потреби на державу волі» [52]. Якщо прийняти, що мистецтво може виконати історичне завдання умиротворити модерн, що прийшов у розлад із собою, то мистецтву недостатньо влади над індивідами; воно повинне скоріше змінювати уклади життя, яких дотримуються індивіди. Шиллер робить тому ставку на комунікативну, що засновує спільність, солидаризирующую силу, на суспільний характер мистецтва. Його аналіз сучасності зводиться до того, що в життєвих умовах модерну партикулярні сили можуть відокремлюватися й розвиватися тільки ціною розчленовування тотальности.)»нових» і «древніх» [зразків] дає відправну крапку для критичного самопідтвердження модерну. Грецька поезія й мистецтво теж «розчленовували людську природу й, возвеличивши її, розподіляли по сонму прекрасних богів, але розум не розривав людської природи на частині, а як тільки різним образом перемішував їх, так що в кожному богу було присутнє все людство. Зовсім інша справа в нас, сучасних людей. І в нас образ роду в збільшеному виді розчленований в індивідах, — але в ряді безладних уривків, а не у видозмінених сполученнях, так що подання про цілісність роду можна скласти, запитуючи окремих індивідів» [53]. Шиллер критикує цивільне суспільство як «систему егоїзму». Слова, які він вибирає, нагадують про молодого Марксі. Механіка доконаного годинного механізму служить Шиллеру моделлю упредметненого господарського процесу, що відокремлює насолоду від роботи, засіб — від мети, зусилля — від нагороди [54]; ця ж модель використовується для опису державного апарата, що відокремився, що відчужується від громадян, «класифікує» їх як об’єкти керування й «з холодністю приймає закони» [55]. Поряд із критикою відчуженої праці й бюрократії Шиллер на одному подиху виступає проти интеллектуализированной і сверхспециализированной науки, що усувається від проблем повсякденного життя: «Дух умогляду прагнув у світі ідей до вічних придбань, але в цей час він став чужинцем у почуттєвому світі й втратив зміст заради форми. Дух практичної діяльності, обмежений одноманітним колом об’єктів, а в цьому колі — ще більш обмеженими формулами, неминуче втрачає з виду вільне ціле й убожіє з усією сферою… Відвернений мислитель тому володіє досить часто холодним серцем, що він розчленовує враження, які здатні торкнути душу тільки в їхній цілісності. У практика дуже часто вузьке серце, тому що його уява, укладена в одноманітній сфері його занять, не може пристосуватися до чужого способу подання» [56].) філософії історії, він користується телеологічною фігурою думки, не з огляду на навіть тих застережень, які робить трансцендентальна філософія: «Тільки завдяки тому, що окремі сили в людині відокремлюються й привласнюють собі виключне право на законодавство, вони впадають у протиріччя із предметною істиною й змушують здоровий глузд, що звичайно ліниво задовольняється лише зовнішністю явища, проникати в глибину об’єктів» [57]. Як дух діловитості відокремлюється в сфері суспільства, так і спекулятивний дух — у царстві духу. У суспільстві й у філософії утворяться два протилежних законодавства. І це абстрактне протиставлення чуттєвості й розуму, спонукання матерії й спонукання форми подвійно примусово для освічених суб’єктів; фізичний примус природи представлений як моральний примус волі, причому й те й інший примус дають про себе знати тим відчутніше, ніж безудержнее суб’єкти прагнуть скорити природу, як зовнішню, так і свою власну внутрішню. В остаточному підсумку природно динамічна держава й розумно-етична держава протистоять як далекі один одному; вони зближаються тільки в ефекті придушення почуття солідарності, «динамічна держава лише уможливлює суспільство, скоряючи природу природою же; етична держава робить його (морально) необхідним, підкоряючи волю загальній волі» [58].) природи або з однієї тільки волі, але досягається винятково в утворенні; у результаті цього процесу для того, щоб припинити суперечка тих двох законодавств, розум повинен відокремити від фізичного характеру одна випадковість зовнішньої природи, а від морального характеру іншого — волю волі [59]. Медіумом цього процесу утворення є мистецтво; тому що воно викликає «середній настр