Хаос і космос у лірику Тютчева Перш ніж приступитися

Хаос і космос у лірику Тютчева

Перш ніж приступитися до розгляду безпосередньої теми роботи, необхідно встановити, у якому змісті розуміти слова хаос і космос відносно поезії Тютчева. Хаос, поняття остаточно оформилося в давньогрецькій філософії — це трагічний образ космічного первоединства, початок і кінець усього, вічна смерть усього живого й одночасно принцип і джерело всякого розвитку, воно неупорядковано, всемогутній і безликий. Космос же — це світобудова, що розуміється як цілісна, упорядкована, організована відповідно до певного закону всесвіт, жива, розумна істота, вмістище космічного розуму, душі, тіла

Тут же ми торкнемося питання, пов’язаного з визначенням поезії Тютчева як філософської лірики. Адже якщо ми говоримо про вираження в поезії таких філософських понять як хаос і космос, то вона стає те саме що філософії, але не може стати самою філософією. Однак, у лірику поет виражає своєрідність свого художнього переживання не тільки в невимовному колориті своєї творчості, але й у характері підбора й формування певного матеріалу, або «має потребу у витягу з миру всього відповідній своїй натурі». Якщо цей матеріал перетинається з тематикою філософських проблем, то вже можна говорити про філософську лірику. Але, у філософії й поезії розрізняється в першу чергу спосіб використання мови. У філософському поетичному добутку є не розвиток думки, не розгорнута аргументація, її підтверджувальна, а її означение, декларування філософеми, що живоописуется словом у поезії, тобто дається комплекс думок у переживанні, в емоційних, художніх, «відчутних» образах. Зміст буття відкривається безпосередньо через образи. Природно, що без дарування поета римовані рядки не будуть являти собою щирого художнього твору

Тютчев був поетом, у творчості якого з’єдналися «найбільша яскравість і обрисованность об’єктивно-епічного моменту поезії, її ідейного змісту, з винятковою силою й багатством її лірико-музичного елемента». Перша риса ліричних творів Тютчева — загальне предметне почуття, що носить космічний характер. Це почуття носить об’єктивний і реалістичний характер. Поет міг би відчувати всі явища предметного миру в собі, думати, що природа відгукується на його настрої. Тютчев же почував себе у світі, для нього всі почуття й настрої — прояву космічного буття як такого. Цілісне життя, фізичні явища сприймалося їм як життя самої природи, самих речей, космосу, «як стан і дія живої душі». Природа є для нього сама по собі комплекс живих страстей, сил, почуттів, а аж ніяк не мертвий матеріал, що слухняний волі художника: Не те, що мнете ви, природа Не зліпок, не бездушний лик: У ній є душу, у ній є воля, у ній є любов, у ній є мову

Навіть там, де основна тема добутку — явища особистого внутрішнього життя, вони представляються поетові проявом життя й почуттів усього космосу. Щиросердечне життя відчувається їм як область, що входить у порядок об’єктивного буття й підпорядкована космосу, «зовнішнє світло природи стає внутрішнім світлом розуму й свідомості». У Тютчева душу «б’ється на порозі як би подвійного буття», поривши радості представляється як проникнення стихії в душу людини («як би ефирною струею по жилах небо потекло») , стареча любов є вечірня заграва на погаслому небі, жагуче томління дівчини — згущення, що народжується, атмосфери перед грозою, а сльози — «краплі дощові зачинающей грози». Це не просто образи, а сприйняття їх справді космічної природи, те що було названо Франком «космизацией душі»- перенесення в особисте життя категорій космічного порядку

Варто підкреслити, що предметне почуття поета спрямоване на природу як ціле, і кожний прояв життя для нього є символ великого й невимовного цілком космічного єдиного, когось «іншого» — космосу у філософському змісті цього слова. Поезія Тютчева робить конкретні враження життя в її цілому предметом сприйняття, художнім центром, навколо якого розташовані приватні поетичні ідеї. Тут — своєрідна художня «релігійна філософія», що проявляється в спільності й вічності її тим — пори року, день і ніч, світло й тьма, любов, море, душа, — все це в Тютчева предмет художнього опису у своїй загальній, стихійній природі. Навіть окремі переживання зв’язуються із загальним, розкривається космічна сторона життя. Це може досягатися як прямою вказівкою на присутність вищих сил (тут гроза прояв демонічних сил) : Одне блискавиці вогневі Запалюючись низкою, Як демони глухонімі Ведуть бесіду меж собою

або за допомогою епітетів, найчастіше пародоксальних — «звучні хвилі ночі, що гримить тьма, що співають дерева» і т.п., які в Тютчева являють собою «прийоми класифікації явищ, перетворення розрізнених моментів у необхідні, внутрішньо погоджені виявлення проявів вічних початків космосу».

Усвідомлення у творчості всього як єдиного й визнання у видимому духовного початки означає пантеїзм. Однак, сам конкретний зміст життя космосу мислимо лише на основі різноманіття, і в лірику Тютчева необхідно присутні мотиви двоїстого порядку. Дійсно, при звертанню до всієї його поезії ми ясно бачимо як ця подвійність пронизує весь її зміст. Найбільш яскравий приклад — вірш «День і ніч»:

День — цей блискучий покрив День земнородних пожвавлення, Душі болящої исцеленье, Друг людини й богів. Але мерхне день, настала ніч, Прийшла — і з миру фатального Тканину благодатну покриву, Зібравши, відкидає ладь. І безодня нам оголена, Зі своїми страхами й мглами, И немає перешкод меж їй і нами: От отчого нам ніч страшна

День і ніч тут — символи двох різних стихій космосу, світлої й темної, останню з яких, уособлення «безодні безіменної», названа Тютчевим хаосом: Про що ти виєш, ветр нічний, Про що так ремствуєш безумно? ПРО, страшних пісень цих не співай Про древній хаос, про рідний! Як жадібно мир душі нічний Слухає повести улюбленої! Зі смертної рветься він груди И с безмежним жадають злитися. ПРО, бур заснулих не буди: Під ними хаос ворушиться!..

Життя космосу боротьба світлого космічного початку з хаосом. Всесвітнє буття тут внутрішньо двойственно, світло й хаос зв’язані як день і ніч, літо й зима. І, що саме головне, не тільки світлий початок але й хаос божественен, прекрасний і привабливий. Це підтверджується й епітетами — «рідний хаос», «свята ніч». Боротьба між ідеальним космічним початком і демонічним початком хаосу існує не тільки в природі, але й у самій людській душі:… людина як сирота бездомний, Коштує тепер і немічний і голий, Віч-на-віч перед пропастию темної… І чудиться давно минулим сном Йому тепер все світле, живе… І в далекому, нерозгаданому, нічному Він довідається наследье родове

Темна стихія страсті, похмурий «вогонь бажання» таїть зачарування навіть більше сильне, чим світла «полум’яно-чудесна» гра, день — лише «втішний і чудесний», ніч — «свята», воля до смерті («Самогубство») і воля до життя («Любов») однаково привабливі для людини: И в світі немає пари пречервоній, И обаянья немає ужасней, Їй серця, що продає

У людині бажання гармонії більше сильної, чим занурення в життєдайний океан ідеального «ефірного» миру: Сутінок тихий, сутінок сонний, Лийся в глиб моєї душі, Тихий, млосний, запашний, Усе залий і утеши. Дай вкусить знищення, З миром дрімаючої змішай

Справжнє значення хаосу в лірику Тютчева — це початок знищення, безодні, крізь яке необхідно пройти для досягнення повного й справжнього злиття з космосом; туга, що охоплює при зустрічі із проявами хаосу — туга й жах смерті, знищення, хоча в них досягається блаженство самознищення. Це туга причина трагедії людини. Людина — лише «мрія природи». Звідси, відчуття людиною себе сиротою перед особою темної безодні, відчуття примарності життя: Душу моя, Елізіум тіней, Що загального меж життям і тобою!

У лірику Тютчева образно виражена думка, що стихія хаосу, «як би неадекватної, відповідної обмеженості людської істоти», дозволяє нам при зіткненні з нею усвідомити всю глибину прірви, що відокремлює нас від істинно космічного життя, думка, що зло й гріх не протилежності добра й святості, а лише щабля кним.

На цьому новому рівні протиставлення хаосу й ідеального початку космосу знаходить вираження не в образах «дня й ночі», а в образах «тиші, заспокоєння й спеки, бунтівливості» і зіткнення їх — це зіткнення вабливої й бурхливої краси життя з тихою й світлою красою безсилля й умирання. Тут підкреслюється риса, властивому самому космосу — сила піднесення над самим собою, — життєвість умирання, багатство бідності, сила безсилля, краса страждання. Хаос, таким чином, — уособлення «подолання земного й смертного».

«Обидві різнорідні сили як би по обидва боки зближаються між собою й виявляють властиву їм вищу гармонію, недосяжну поза духовним перетворенням, страждання й умирання. » Цей синтез досягається Тютчевим і в описах осіни: Є у світлості осінніх вечорів Зворушлива, таємнича принадність. Збиток, знемога, і на всім Та лагідна посмішка зів’янення Що в істоті розумному ми кличемо Піднесеною соромливістю страждання

И в описі стану старої людини — «Одна посмішка розчулення в змученій душі моєї». І в описі «речей душі людини», що б’ється «на порозі подвійного буття»: Душа готова, як Марія, До ніг Христа навік прильнуть…

Отже, у лірику Тютчева, » самої нічної душі російської поезії», відкривається в нерухливій, завершеній формі, у чистій красі божественна єдність космосу, що обіймає собою подвійність хаосу й ідеального початку, у боротьбі між якими протікає «зле життя з її заколотним жаром».

Список літератури

1. Тютчев Ф. И. Вірша. Листа. М. 1957.

2. Зунделович Я. О. Етюди про лірика Тютчева. Самарканд. 1971.

3. Франк С. Л. Космічне почуття в поезії Тютчева. Російська думка. Кн. 11.1913.

4. Солов’їв В. С. Поезія Ф. И. Тютчева. У сб. Соловйов В. С. Філософія мистецтва й літературна критика. М. 19917

5. Дарский Д. С. «Чудесний вимисел». Космічна свідомість у лірику Тютчева. Пб. 1914.