Олександр Адуев не захотів відставати від століття. Він став тим, ким був його дядько: діловою людиною, що йде «нарівні зі століттям», з можливістю в майбутньому блискучої кар’єри. Мрійливий романтик став ділком. Такий процес переродження був типовим явищем для російської дійсності 30-40-х років.
Духовний нащадок Ленского, Олександр Адуев, як і пушкінський герой, іде в мир мріянь, не знає життя. Але Ленский був наділений Пушкіним рисами гражданственности, у ньому жили «вільнолюбні мрії»… Адуев же — представник дрібного, вульгарного, безідейного романтизму, розповсюдженого в 40-і роки Під романтичною настроєністю Олександра ховалися риси егоїзму й самозакоханості.
Перетворившись у ділка, урядовця-кар’єриста, Адуев стає людиною з вузькими, обмеженими інтересами й міщанським розумінням життя. Олександр взагалі ж людина самий пересічний, і тільки йому самому здається, що він особистість незвичайна, «з могутньою душею». Життя в столиці, вплив навколишньої дійсності в першу чергу, були головними причинами переродження Адуева. Олександр став скептиком, розчарувався в житті, любові, праці, творчості У його колишньому вигляді мрійливого романтика минулого й риси, властиві юності, прагнення «до високого й прекрасному».
Ці якості Гончарів у своєму герої не засуджував. «Є пора в житті людини, — писав Бєлінський, — коли груди його повні тривоги… коли гарячі бажання з бистротою поміняють одне інше … коли людина любить увесь світ, прагне до всьому й не в змозі зупинитися ні на чому; коли серце людини рвучко б’ється любов’ю до ідеалу й гордим презирством до дійсності, і юна душа, розправляючи потужні крила, радісно здіймається до світлого неба… Але ця пора юнацького ентузіазму є необхідний момент у моральному розвитку людини, — і хто не мріяв, не поривався замолоду до неопределен-иному ідеалу фантастичної досконалості, істини, блага й краси, той ніколи не могтиме розуміти поезію — не одну тільки створювану поетами поезію, але й поезію життя; вічно буде він тягнутися низкою душою по бруду грубих потреб тіла й сухого, холодного егоїзму». Бєлінський але засуджував романтизму взагалі. Він був затятим супротивником романтизму «без живого зв’язку й живого відношення» до життя.
Перебуваючи під впливом эстетических поглядів Бєлінського, Гончарів в «Звичайній історії» показав, що людині властиві більші й чисті, високі й прекрасні людські почуття, але показав і те, які виродливі форми приймають вони під впливом кріпосного права й панського виховання. «Адуев, — писав Гончарів через 32 року, — скінчив, як більша частина тоді: послухався практичної мудрості дядька, прийнявся працювати в службі, писав і в журналах (але вже не віршами) і, переживши епоху юнацьких хвилювань, досяг позитивних благ, як більшість, зайняв у службі міцне положення й вигідно женився, словом обробив свої справи. У цьому й полягає «Звичайна історія». Гончарів на службі й у салоні Майкових зустрічався з багатьма видними представниками чиновного миру.
Він добре знав людец типу Адуевих. От що пише про це у своїх спогадах А. В.
Старчевский: «Героєм для повісті Гончарова послужив його покійний начальник Володимир Андрійович Солоницин і Андрій Парфенович Заблоцкий-Десятовский, брат якого Михайло Парфенович, що був з нами в університеті й знайомий Івана Олександровича, близько познайомив автора із цією особистістю. Із двох героїв, позитивних і черствих, притім не останніх егоїстів, що мріяли тільки про те, як би вийти в люди, скласти капиталец і зробити гарну партію, Іван Олександрович викроїв свого головного героя. Племінник з жовтими квітами складений із Солика (племінника В. А.
Солоницина й Михайла Парфеновича Заблоцкого-Десятовского. — В. Л.) В «Звичайній історії» Гончарів пише, що письменник повинен обдивлятися «покійним і світлим поглядом життя й людей взагалі», але висновків не робити. Це він надає читачеві. У Герцена, — писав Бєлінський, порівнюючи творчий метод Гончарова й Герцена, — «думка завжди спереду, він уперед знає, що й для чого пише; він зображує з поразительною верностию сцену дійсності для того тільки, щоб сказати про неї своє слово, вимовити суд. Г-н Гончарів малює свої фігури, характери, сцени, насамперед для того, щоб задовольнити своєї потреби й насолодитися своею снособностиюрисовать: говорити й судити й витягати з них моральні наслідки йому треба надати своїм читачам.
Картини Искандера (псевдонім Герцена.З.
Л. ) відрізняються не стільки верностию малюнка й тоикостию кисті, скільки глибоким знанням зображуваної їм дійсності, вони відрізняються більше фактическою, ніж поэтическою истиною, захоплюючі складом не стільки поетичним, скільки виконаним розуму, думки, гумору й дотепності, — завжди вражаючим оригинальностию й новостию. Головна сила таланта м.
Гончарова — завжди в изящности й тонкості кисті, вірності малюнка; він зненацька впадає в поезію навіть у зображенні дріб’язкових і сторонніх обставин, як, наприклад, у поетичному описі процесу горіння в каміні творів молодого Адуева. У таланті Искандера поезія — агент другорядний, а головний — думка; у таланті м.
Гончарова поезія — агент перший і єдиний…»