Завдяки Пушкіну, ми знаємо масу речей, що мають до нього відношення саме непряме. Пушкінська епоха не відчувається віддаленою історією. Є в ній якась тривожна актуальність, якась схвильована цікавість, із за якої нам цікаво все, що оточувало Пушкіна — кибитки, убрання, чини, рецепт брусничної води (на четверик брусниці три цебра води).
Учені так сумлінно вивчили цей період, що він здається самим яскравим у нашім минулому, що, може бути, і несправедливо. Історія часто підкоряється капризам долі. Ми, здається, можемо простежити щодня в житті Нерона, але плутаємося в біографіях куди більше гідних Траяна й Адріана
Ще краще вивчений сам Пушкін. Напевно, немає іншої російської людини, чиє би життя вже два сторіччя так прилежно розглядали під всіма мислимими кутами. До речі: нескінченність цього заняття говорить не стільки про Пушкіна, скільки про загадку людської індивідуальності взагалі.
Образ Пушкіна давно вже затьмарив самого Пушкіна. Його творчість стала приводом, виправданням для самостійного існування цього шедевра гармонії
Стежити за еволюцією Пушкіна, за ростом його генія значить прилучатися до таємниці зразкового життя. У небувалому в російській літературі органічному злитті чоло 46 століття й поета й полягає унікальність Пушкіна. Але унікальність означає й протистояння потоку, населенню, навіть самої концепції національної літератури
Пушкіна виділяє його божественний егоїзм. Не зрячи він зовсім далекий жизнеучительству — Пушкін будував своє життя, а не чужу. От це виняткове, принаймні до Чехова, усвідомлення цінності особистості, індивідуальності, неповторності, штучности людини — і є риса, обрекшая Пушкіна на довгу самітність у нашій класиці
Адже от що, наприклад, писав Достоєвський, що завжди мучался проблемою вільної людини: «Останній розвиток особистості саме й повинне дійти до того, щоб людина знайшла, усвідомив і всією силою своєї природи переконалася, що найвище вживання, що може зробити людина зі своєї особистості, з повноти розвитку свого Я, — це як би знищити це Я, віддати себе цілком всім і кожному безроздільно й беззавітно. І це найбільше щастя. Це те і є рай Христов.»
Але цей високий ідеал був далекий Пушкіну, і жертва, якої вимагав Достоєвський, була б для нього неприйнятної. Далекий був Пушкіну й своєрідному росіянинові «буддизм» з його страхом перед егоїзмом особистого «я», у якому західні дослідники, наприклад, француз Вогюе, ще наприкінці минулого століття бачили особливість нашої літератури
Перед Пушкіним стояв інший ідеал, що він і втілив встихах.
Пушкін — це, насамперед, ті дві сотні головних віршів, які й становлять корпус всіх шкільних видань
Не поеми, не драми, не повести, навіть не «Онєгін». Пушкіна — поет, автор віршів. Все інше — наслідок розгалуження, ускладнення або спрощення головної справи його життя
Поема або повість пишуться, ліричні вірші — супроводжують, будучи не фактами творчої біографії, а самою біографією. Може бути, у цьому різниця між письменником і поетом: перший — автор добутків, другий — автор особливого сприйняття миру. У віршах немає героя, крім автора. Вірші, як листа, інтимні. Між поетом і читачем немає посередників у вигляді сюжету або образів. Усе, що він хоче сказати, він говорить сам. Не Мазепа, не Дубровский, не капітанська дочка — сам Пушкін
Самий звичайний збірник хрестоматійних віршів Пушкіна — це найбільше наближення до того, що називається «Пушкін». І якщо читати цю книгу підряд, у хронологічному порядку, то ми виявимо в ній один із самих складних і захоплюючих романів росіянці літератури
Риси класичного роману цій книзі надає природна послідовність — від народження поета до його смерті. Еволюція головного героя — тема книги. Від сторінки до сторінки міняється герой, а разом з ним і форма, у якій відбиті ці зміни
Звичайно, кожний вірш окремо — закінчений добуток, але усередині збірника вони — глави однієї книги
Починається ця книга з волі. Це ключове поняття для Пушкіна. Двадцять років він досліджує різні види волі, із пригодами якої зв’язані всі його сторінки
Спочатку воля називалася вільність. Причому для Пушкіна дебютанта це поняття ще мало відрізняється від тавтологічного сполучення — фривольність
У перших розділах молодий автор стурбований найбільше своїм статусом. Він рветься з «келії» ліцею в теперішнє доросле життя
Самі цікаві дорослі того часу займалися любов’ю, віршами й політикою. Щоб потрапити в суспільство, Пушкіна квапився перемішати ці речі, бачачи шлях до успіху не стільки в правильності пропорцій, скільки в густоті замісу
Пушкін бореться за волю робити те, що вже роблять інші. Вирвавшись із під влади чернечого уставу ліцею, він відразу — підпадає під вплив іншого кодексу поводження — по своєму настільки ж строгого
Як тільки автор стає автором, він входить у секту, що поклоняється Вільності. Пушкіна темпераментно сприйняв правила, що панували там: чималої людини виділяє не чин, а обпала. Служачи культу волі, Пушкін, по суті, перекладає у вірші існуючий міф. Ода «Вільність» пестрит іменами богів і героїв цієї релігії, які, як і покладено, пишуться з великої букви — «Воля, Доля, Рабство, Слава, Закон, Влада». Абстрактні поняття тут здобувають ту алегоричність, що дозволяла старим художникам зображувати смерть у вигляді кістяка з косою. У принципі, із цієї оди можна було б зробити оперу
Воля раннього Пушкіна спустилася з Олімпу тодішньої поезії, що вона ділила з Вакхом і Еротом. Цивільна лірика була лише частиною тих веселих містерій, які, крім фронди, містили в собі вино й жінок. При цьому «гніт влади фатальний» потрібний авторові не менше, ніж «мінути вільності святий». Влада й не може не бути фатальний, тому що без її не вийде антитеза «воля рабство». А саме вона виправдувала запал, з яким Пушкін уривався влитературу.
Сам поет ставився до своєї опозиційності з гідним його генія легкодумством. Лист Мансурову, своєму приятелеві по «Зеленій лампі», він закінчує в такий спосіб: «Я люблю тебе — і ненавиджу деспотизм. Прощай, лапочка. Цвіркун». І коли він написав «И на уламках самовластья напишуть наші імена», він, звичайно, не мав на увазі, що нащадки зрозуміють його так буквально.
Пушкін швидко відійшов від образної системи декабристської міфології, стрімко вичерпавши її можливості. Пишна богиня Вільність зникає в Пушкіна разом з умовністю його ранньої поезії
Жадібно освоюючи сучасний йому Парнас, автор сприймав його як даність, як щось саме собою що розуміє. Віршоване мовлення здавалося йому не тільки природної, але й неминучої. Поетичні штампи були всього лише умовою гри. Нікого ж не дивує, що в опері не говорять, а співаються
Пушкін прийняв поезію цілком, з усіма ліричними «ужель», з волзьким оканням — «Про юний праведник, Про Занд», із загальними місцями — «И погляди дівши, і шум дуброви, і вночі пенье солов’я». З готовими формулами він звертався, як іконописець із традиційними деталями канону. Головне було в іншому: «Мої вірші, зливаючись і дзюрчачи, течуть…» Тобто, створюють барвистий потік мовлення, де ніде спіткнутися, ніколи відсапатися, де зміст служить підмогою мелодійному наспіву, як у тій же опері, що, до речі, можна слухати й на незрозумілій мові