Художня своєрідність лірики Б. Пастернаку

Твір по літературі: Художня своєрідність лірики Б. Пастернаку Я б розбивав вірші, як сад Б. Пастернак У ряді великих художніх відкриттів російської літератури XX століття поетична система Бориса Пастернаку по праву займає одне з перших місць поряд із творчістю Блоку й Маяковського. У кожного поета свій «образ миру, у слові виявлений». Зорове відчуття всякої людини вибірково й відмінно від сприйняття інших. Щодо цього художник — людин подвійно, тому що йому має бути не просто побачити мир, але й представити його знову, уже перетвореним, пропущеним через призму творчої уяви. Поетична картина миру, таким чином, є власністю самого автора, і відбувається в ній існує по ньнього законам Відклавши томик поезії Пастернаку, задумаємося про той неповторний світ, що створив поет, З перших рядків нас вражає почуття преклоніння й захвату перед всім живим — а живе в Пастернаку все, що взагалі «є»: двори, сад, сутінок, весна, гроза, вулиці, пісок. Поет «взахлеб» поспішає розповісти нам про лютий: Поки гуркітлива сльота Весною черною горить Щомиті життя прекрасно, так само як прекрасні всі її прояви: поезія Пастернаку не знає розподіли на велике й мале, низинне й піднесене, живе й неживе. Погляд автора схоплює всі, слух — все чує, а мовлення всі объемлет: Сліпого полудня желатин, И жовті окуляри вимоїн, И тонкі слюдинки лъдин, И купини із чорної бахромою.

Поет, як губка, усмоктує в себе вологу життя, п’є «гіркота тубероз, небес осінніх гіркота… гіркота вечорів, ночей і людних збіговисьок», щоб потім вичавити себе на папір Ця «всеїдність» означає всеприйняття автором усього що відбувається й існує. Так, у житті є свої драми, але… Вірш «Марбург», шедевр раннього Пастернаку, оповідає про дивну метаморфозу, що відбулася з героєм після того, як йому відмовила кохана. Він зауважує, що навколо все продовжує жити, що «кожна малість» Жила й, не ставлячи мене ні в що, У прощальному значенье своєму піднімалася Поступово біль відмови стихає: життя перемагає, і герой дивиться в особу новому дню Героєві вірша відкрилася лікуюча сила світобудови. Але не слід забувати, що на початку була любов. Саме любов стала джерелом, поштовхом до відкриття миру. У поезії Пастернаку це почуття виступає в новій якості. Закони любові — це закони загального зв’язку явищ в усьому світі.

Як поетично й у той же час вичерпно виражений він автором усього лише двох рядках: Дивися: і рік не мислить нарізно Существованья тканина наскрізна Любовні конфлікти в Пастернаку позбавлені того трагічного розжарення й навмисної «нестриманості» почуттів, які властиві їм у лірику Маяковського й Цветаевой. Любов у віршах поета валить не тому, що «є в близькості людей заповітна риса», як уважає Ахматова. І ще менш через те, що всякий любовний дует є одночасно дуель, «двобій фатальний». Двоє розстаються тому, що Сильней на світі тяга ладь И вабить пристрасть кразривам. И конфлікти ці зовсім не безвихідні: ми відзначили це в «Марбурге».

Ще один приклад — у вірші з роману «Доктор Живаго», називається воно «Пояснення». Герой, розстаючись із коханої, до певної міри утішає її: Пройдуть року, ти одружишся, Забудеш безладдя Зворот «одружитися» тут не стільки офіційний, скільки піднесений. Вступають у мир, у нове життя. У відповідності своїй жіночій частці («бути жінкою — великий крок») героїня знайде нове щастя Вражає дивне відношення Пастернаку до жінки.

Тема ця проходить червоною ниткою в багатьох його віршах. Жіночий образ у поета позбавлений крайностей інших авторів. Це не «геній чистої краси», не втілене підступництво, і мінливість, що не страждає жертва чоловічої переваги, не символ Вічної Жіночності. Відчутно якесь невловиме благоговіння «перед чудом жіночих рук», наділення жінки якоюсь чудесною якістю. Це — споконвічна близькість її до природи, її природність, переконливість і ствердність, гідні того, щоб бути оспіваними: Красуня моя, вся стать, Вся суть твоя мені по серцю, Усе рветься музикою стати, И все на рими проситься Незвичайним образом представлена в лірику Пастернаку природа. Мало чисто пейзажних описів, мало описів «чистої» природи. Усе намальовано якось упереміш: природу якась приміська, і недарма улюблений простір пізніх віршів автора — селище Переделкино. Пастернак не відокремлює природне від культурного, рукотворного, а зближає їх.

Він одомашнює стихії, він — поет, що живе, «у спорідненні з усім уверясь і знаючись із майбутнім у побуті». І тому в його віршах хвилі дивно, але все-таки ще цілком «поетично» шумлять «у мінорі», однак схожі вони на… вафлі, які пече прибій. Цей гастрономічний образ не виглядає безглуздим для того, хто знає Пастернаку: у його «віршах він виражає сутність оригінального авторського підходу до миру, кприроде. Описуючи чудесні миті життя, поет звичайно не утомлюється їх деталізувати. Вся його поезія — свого роду гімн деталям, подробицям. Поетична декларація цього підходу до миру й творчості — вірш «Давай роняти слова…». Теперішньому творцеві «ніщо не дрібне»: він Занурений в обробку Кленового аркуша…

Життя існує в подробицях, у деталях — у цьому розгадка її таємниці. Описати — виходить, показати зв’язку між предметами, їх «взаємини», у якімсь змісті їхня любов. Так, в одному з перших віршів Пастернаку весна — «чорна». Весна? Пора любові, надій, і раптом… Однак поет хотів показати інше: після сніжної, білої зими оголюється чорний ґрунт, що передує й харчує зелень літа. Гімн деталям — порию незвичайним — стає гімном самого життя Вірші Пастернаку насичені складними метафорами, порівняннями. У цьому «повідді образів і почуттів», як сказав про його поезію О. Мандельштам, читач часто просто губиться.

Поет пише взахлеб, одним суцільним потоком, прагнучи охопити явище в його сиюминутном вигляді. Так народжується новий синтаксис Пастернаку, що порушує норми мови в ім’я експресії: Гак сили літні, ниць, Упавши в овси із благанням: исполнъся, Загрожують зорі своєю зіницею, Так затівають сварки ссолнцем. Виразність цих рядків підкреслюється звуковими повторами, алітерацією, до якої завжди любив прибігати поет Поезія Пастернаку рівною мірою мальовнича й музична (атмосфера дитинства поета сприяла розвитку різних художніх здатностей). У ній — лимонний^-лимонні-жовто-лимонні ставки, чорні струмки, червоний віск мандаринів.

Повтор схожих звуків у строфі як би скріплює текст, натякає на якісь сховані зв’язки предметів: граки «зірвуться в калюжі й обрушать сухий смуток на дно очей» — смуток отут начебто багаторазово підсилюється за рахунок повтору голосної «в». Пастернак вніс у вірші своє бачення миру: «лугу, осоку, косовицю, грози розкати» у їхній неповторності й жизнетворящей силі. У нього своє розуміння миру й свій спосіб його вираження: експресивний, динамічний, метафоризованний. Сутність свого методу, як і право на нього поет визначив у своїх замітках так: «Геній є кровно відчутне право міряти геть усе по-своєму, почуття короткості із вселеної, доступності всього живого».

Кожний поет відрізняється «особи незагальним вираженьем». Б. Пастернак — один із самих самобутніх поетів срібного століття. У чому ж своєрідність його лірики? Центральне місце в лірику Б.

Пастернаку належить природі, однак побачена вона поетом настільки своеобично, що в ряді добутків вона з’являється абсолютно невпізнанної: Лютий. Дістати чорнила й плакати! Писати про лютий ридма, Поки гуркітлива сльота Весною черною горить Де, як обвуглені груші, З дерев тисячі граків Зірвуться в калюжі й обрушать Сухий смуток на дно очей Пора року позначена чітко — «лютий», однак на опис приходу весни цей вірш зовсім не схоже. І не тільки тому, що граків, що кидаються в калюжі, уявити собі неможливо. Таке враження, що поет говорить головним чином не про природу, але одночасно й про стан людини, і про творчий процес. Відчуття цієї єдності й створює такі оригінальні образи Цікаво в поезії Б. Пастернаку ще й те, що природа тут — не об’єкт зображення, а головний герой. Природа в Б. Пастернаку в самому буквальному значенні цього слова живе своїм життям, воно почуває й мислить.

Природа — самобутня неповторна особистість, з усіма властивій людині рисами: И от ти входиш у березняки, Ви вдивляєтеся друг вдружку. И ліс лупиться, і краплями Роняє струмливий піт Мир природи — багатолюдне й багатолике збіговисько. Властиве й іншому поетам уподібнення природи людині досягає в Б. Пастернаку такої межі, що пейзаж виступає в ролі наставника й морального зразка, порятунки й розради («На світі немає туги такий, котрої сніг би не виліковував»).

Природа й людина в Б. Пастернаку єдині як прояви стихії життя, що не знає границь і перегородок. Звідси треба зовсім унікальний хід поетичної думки. «Роняє ліс багряний свій убір», — така класична формула осіни й у той же час класичний приклад уособлення, коли людина рівняється із природою. У Б. Пастернаку все совершенно інакше: «Ти так само скидаєш плаття, як гай скидає листи…», «Твій зміст, як повітря, безкорисливий…

». Тут людина визначається через природу, у порівнянні з нею знаходить своє місце вмире. Такий погляд на взаємини людини й природи створює в поезії Б. Пастернаку зовсім неповторний метафоричний лад. Метафора в Б. Пастернаку втілює зв’язок явищ. Адже коли всі явища існують окремо, на своїх місцях, — це неправда й відсутність життя. Творчий принцип поета такий: Перегородок тонкоребрость Пройду наскрізь, пройду, як світло, Пройду, як образ входить в образ И як предмет січе предмет Тільки змішання границь, порив, рух — справжнє життя.

Тому Б. Пастернак упевнений, що два предмети, розташовані поруч, тісно взаємодіють, проникають друг у друга, і тому він зв’язує їх. Але зв’язує їх не по подібності, а по суміжності, по близькості в просторі: Весна, я з вулиці, де тополя здивована, Де далечінь лякається, де будинок упасти боїться, Де повітря синь, як вузлик з білизною У виписавшегося з лікарні Останній рядок дозволяє зрозуміти, чому «далечінь лякається» і «будинок упасти боїться»: вони теж тільки що «виписалися з лікарні», як людина, від вузлика якого засиніло повітря Прибігаючи до таких метафор, Б. Пастернак прагне насамперед глянути на мир по-новому, звільнити його від лушпайки літературних штампів. У пошуках нових слів, здатних повернути миру первозданну свіжість, поет активно звертається до живого розмовного мовлення, до мови повсякденності. Про самому піднесений він говорить простими словами, якось дуже по-домашньому. От як передає поет, наприклад, велич Кавказьких гір: «Кавказ була весь, як на долоні, і весь, як зім’ята постіль».

І навіть про поезію він говорить підкреслено прозаїчно й нелітературно: Цим зіркам до особи б реготати, Ан всесвіт — місце глухе За піввіку літературної роботи у творчості Б. Пастернаку багато чого мінялося. Але були принципи, яким поет залишався вірний все життя. Одне з таких глибоких переконань полягало в тім, що щире мистецтво завжди більше самого себе, тому що говорить про велич життя й людини в ній. Цим переконанням і визначається своєрідність лірики Б. Пастернаку