Художня своєрідність одного з добутків А. И.Куприна («Олеся»). Добуткам чудового російського письменника А. И. Куприна призначене довге життя. Його повісті й оповідання продовжують хвилювати людей різних поколінь. У чому ж їх невичерпна чарівна принадність? Напевно, у тім, що вони оспівують найясніші й прекрасні людські почуття, кличуть до краси, добру, гуманності. Самі зворушливі й проникливі твори Куприна — це його повести про любов: «Гранатовий браслет», «Олеся», «Суламифь».
Любов розкривається письменником як сильне, жагуче, всепоглинаюче почуття, що цілком заволоділо людиною. Воно дозволяє героям виявити кращі якості душі, опромінює життя світлом доброти й самопожертви. Але любов у творах Куприна часто кінчається трагедією. Така сумна й поетична історія чистої, безпосередньої й мудрої «дочки природи» з повісті «Олеся». Цей дивний характер сполучить у собі розум, красу, чуйність, безкорисливість і силу волі. Образ лісової чаклунки овіяний таємницею. Незвичайна її доля, життя вдалині від людей у занедбаній лісовій хатинці. На дівчину впливає благотворно поетична природа Полісся. Відірваність від цивілізації дозволяє їй зберегти цілісність і чистоту натури.
З одного боку, вона наївна, тому що не знає елементарних речей, уступаючи в цьому інтелігентному й утвореному Іванові Тимофійовичу. Але з іншого боку — Олеся має якесь вище знання, що недоступно звичайній людині У любові «дикунки» і цивілізованого героя із самого на чалу відчувається приреченість, що пронизує оповідання смутком і безнадійністю. Занадто різними виявляються подання й погляди закоханих, які приводять до розлуки, незважаючи на силу й щирість їхнього почуття. Коли заблудлий у лісі під час полювання міський інтелігент Іван Тимофійович у перший раз побачив Олесю, його вразила не тільки яскрава й оригінальна краса дівчини. Він беззвітно відчув її незвичайність, несхожість на інших сільських дівчат.
У зовнішності Олеси, її мовлення, поводженні є щось чаклунське, не підмет логічному поясненню. Напевно, це й зачаровує в ній Івана Тимофійовича, у якому замилування непомітно переростає в любов. Коли Олеся по наполегливому проханню героя ворожить йому, то з дивною прозорливістю пророкує, що життя в нього буде невесела, нікого він серцем не полюбить, тому що серце в нього холодн і ледаче, а, навпаки, принесе багато горя й ганьби тої, котра полюбить його. Трагічне пророцтво Олеси збувається у фіналі повести.
Ні, Іван Тимофійович не робить ні підлості, ні зрадництва. Він щиро й серйозно хоче зв’язати свою долю з Олесей. Але при цьому герой проявляє нечуйність і безтактність, які прирікають дівчину на ганьбу й гоніння. Іван Тимофійович вселяє їй думка про те, що жінка повинна бути набожної, хоча прекрасно знає, що Олесю в селі вважають чаклункою, а отже, відвідування церкви може коштувати їй життя. Маючи рідкий дарунок передбачення, героїня заради коханої людини йде на церковну службу, відчуваючи на собі злісні погляди, чуючи знущальні репліки й лайку. Цей самовідданий учинок Олеси особливо підкреслює її сміливу, вільну натуру, що контрастує з темрявою й дикістю жителів села. Побита місцевими селянками, Олеся йде зі свого будинку не тільки^тому, що побоюється їх ще більш жорстокої помсти, але й тому, що прекрасно розуміє несбиточность своєї мрії, неможливість щастя. Коли Іван Тимофійович застає спустілу хату, те його погляд притягає разок, що піднімалася над купами сміття й ганчірок, як «пам’ять про Олеся і її ніжній, великодушній любові». Любов Олеси сприймається героєм як нагорода, як вищий дарунок, посланий йому Богом.
Коли читаєш цю дивну повість про любов, то випробовуєш теперішнє потрясіння, що породжує бажання стати по-справжньому чуйним, ніжним, великодушним, дає здатність по-новому побачити мир.