Художня своєрідність пушкінського роману у віршах

Твір по літературі: Художня своєрідність пушкінського роману у віршах Прийми собранье строкатих глав, Підлоги смішних, напівсумних, Простонародних, ідеальних, Недбалий плід моїх забав, Бессониц, легких натхнень, Незрілих і зів’ялих літ Розуму холодних спостережень И серця сумних замет. А. С. Пушкін «Євгеній Онєгін» — важкий добуток. Сама легкість вірша, звичність змісту, знайомого з дитинства читачеві, як не дивно створюють додаткові труднощі в розумінні пушкінського роману встихах. Ілюзорне подання про «зрозумілості» добутку приховує від свідомості сучасного читача величезне число незрозумілих йому слів, виражень, фразеологізмів, імен, натяків, цитат Особливість і значення «Євгенія Онєгіна» не тільки в тім, що були знайдені новий сюжет, новий жанр і новий герой, але й у новаторському відношенні до художнього слова. Змінилося саме поняття художнього тексту. Роман у віршах — жанр, що автор відокремлює й від традиційного прозаїчного роману, і від романтичної поеми «Євгеній Онєгін» відрізняється особливою манерою, що відтворить ілюзію невимушеного оповідання. «Забовтуюся до не можна», — говори] автор.

Ця манера зв’язувалася у свідомості Пушкіна із прозою («проза вимагає балаканини»). Однак ефект простоти авторського оповідання створювався винятково складними поетичними засобами. Перемикання інтонацій, гра точками зору, система асоціацій, ремінісценцій і цитат, стихія авторської іронії — все це створювало винятково багату значеннєву конструкцію. Простота була гаданої й жадала від читача високої поетичної культури «Євгеній Онєгін» опирався на всю повноту європейської культурної традиції: від французької психологічної прози XVII-XVIII в. в. до романтичної поеми, також на досвіди «гри з літературою» від Стерна до «Дон Жуана» Байрона.

Однак щоб зробити перший крок у світовій літературі, треба було зробити революцію в росіянці. І не випадково «Євгеній Онєгін» — безперечно саме важке для перекладу й найбільш теряющее при цьому добуток росіянці літератури Одночасно «Євгеній Онєгін» був підсумком усього попереднього пушкінського шляху. Поема «Кавказький бранець» і романтичні елегії підготували тип героя; «Руслан і Людмила» — контрастність і іронію стилю; дружні послання — інтимність авторського тону Поетичне слово «Євгенія Онєгіна» одночасно буденно й зненацька. Буденно, тому що автор відмовився від традиційної стилістики; «високі» і «низькі» слова зрівняні як матеріал. Залишаючи за собою волю вибору будь-якого слова, Пушкін дозволяє читачеві насолоджуватися розмаїтістю мовлення, у якій є й високе, і простої слово Контрастне соположение слів, віршів, строф і глав, руйнування всієї системи читацьких очікувань надають слову й тексту «Євгенія Онєгіна» фарби первозданное™. Нечуване дотоле достаток цитат, ремінісценцій, натяків до межі активізує культурну пам’ять читача. Але на все це накладається авторська іронія. Вона оголює умовність будь-яких літературних рішень і покликана вирвати роман зі сфери «літературності», включити його в контекст «життя дійсної».

Всі види й форми літературності оголені, відкрито виявлені читачеві й іронічно зіставлені один з одним, умовність будь-якого способу вираження глумливо продемонстрована автором. Але за викритою фразеологією виявляється не бездонна порожнеча романтичної іронії, а правда простого життя й точного змісту У романі постійно йде діалог автора із читачем. От наприклад авторське звертання до читача в четвертому розділі, що відкривається словами: «Ви погодитеся, мій читач…» Цей епізод роману відзначений гострою іронією, переливами комічної експресії: від удаваної добродушності спочатку. доячи отрутного глузування наприкінці. Авторська думка й слово як би проникають тут у чужу життєву позицію, щоб у підсумку довести все до комічного абсурду. Досліджується «життєвий досвід — розум дурня».

Ви погодитеся, мій читач, Що дуже мило надійшов Із сумною Таней наш приятель; Не в перший раз він отут виявив Душі пряма шляхетність, Хоча людей недоброхотство У ньому не щадило нічого . Вороги його, друзі його (Що, може бути, те саме) Його ушановували так і сяк. Пушкінська думка бере свій розбіг з навмисного пародокса — ототожнення «ворогів» і «друзів». Далі треба кілька іронічних рядків на адресу «друзів». І в друг автор як би оглядається на співрозмовника: А що? Так так. Я присипляю Порожні, чорні мрії Цей авторський жест несе в собі енергію живого розмовного слова. І далі в ході іронічної бесіди із читачем виникає епізод з абсолютною серйозністю тону.

Автор виражає шалений гнів, глибоко особистий у своїх джерелах, але й зрозумілий кожному по ньнього власному досвіду Я тільки в дужках зауважую, Що немає знехтуваного наклепу, На горищі брехуном породженої И світською черню підбадьореної Що немає нісенітниці такий, Ні епіграми майданний, Якої б ваш друг з посмішкою, У колі чималих людей, Без усякої злості й витівок, Не повторив стократ помилкою.. . Примітно, що авторське висловлення завершується іронічно, але вже словами й інтонаціями «друзів»: А втім, він за вас горою: Він вас так любить… як рідний! От тільки невеликий приклад багатоплановості авторського діалогу із читачів в «Євгенію Онєгіні». Сучасна авторові критика не розглянула в романі його новаторського змісту. Це відбулося тому, що в «Євгенії Онєгіні» немає традиційних жанрових ознак: початку, кінця, традиційного сюжету й звичних героїв. Уже наприкінці 1-й глави поет, як би побоюючись, що читач не помітить суперечливості характеристик, заявив: «Переглянув все це строго: / Протиріч дуже багато, / Але їх виправити не хочу». Таким чином, протиріччя як принцип побудови «строкатих глав» Пушкін поклав в основу художньої ідеї роману На рівні характерів це дало включення основних персонажів у контрастні пари, причому антитези Онєгін — Ленский, Онєгін — Тетяна, Онєгін — Зарецкий, Онєгін — автор і ін.

дають різні й часом важко сумісні облики заголовного героя. Більше того, Онєгін різних глав з’являється перед нами в різному висвітленні й у супроводі протилежних авторських оцінок. Та й сама авторська оцінка дається як цілий хор різних голосів Гнучка структура онегинской строфи дозволяє таку розмаїтість інтонацій, що зрештою позиція автора розкривається не якою-небудь однією сентенцією, а всією системою оцінок. Так, наприклад, категоричний осуд героя в 7-й главі, дане від імені оповідача, чий голос злитий з голосом Тетяни, «починаючої розуміти» загадку Онєгіна («подражанье, незначна примара», «чужих примх истолкованье…

«), майже дослівно повторено в 8-й, але вже від імені «самолюбної незначності», «розсудливих людей», і спростовано всім тоном авторського оповідання. Але, даючи нову оцінку героя, Пушкін не скасовує й старої. Він воліє зберегти й зштовхнути обидві. Так, наприклад, у характеристиках Тетяни знаходимо явне протиріччя: «російська душою», «вона по-російському погано знала… І изъяснялася із працею мовою своєму рідному». Пушкін, у такий спосіб побудувавши текст, дає зрозуміти читачеві, що життя принципово не вміщається в літературу. І дійсно, реальне життя таїть у собі невичерпні можливості й нескінченні варіанти. Тому автор не дав сюжету однозначного розвитку, хоча й вивів у своєму романі основні типи російського життя.

Це, з одного боку, Онєгін — тин «російського європейця», людини розуму й культури й одночасно денді, томимого порожнечею життя; і з іншого боку, Тетяна — російська жінка, що зв’язала народності почуттів з європейським утворенням, а прозаїчність світського існування — з натхненністю всього будуючи життя Пушкін обірвав роман, «не домовивши» сюжету. Він не хотів невичерпність життя зводити до завершенности літературного тексту. Але в «Євгенії Онєгіні» він створив не тільки роман, але й формулу російського роману. Ця формула лягла в основу всієї наступної традиції російського реалізму. Сховані в ній можливості досліджували й Тургенєв, і Гончаров, і Толстой, і Достоєвський