Як Пушкін уявляв собі призначення поета й поезії
Пушкіна-Незвичайне явище в російській літературі. От як оцінює творчість Пушкіна Бєлінський: «Це був… не тільки великий російський поет свого часу, але й великий поет всіх часів і народів і всіх століть, геній європейський, слава всесвітня. » Літературна спадщина Пушкіна дуже велико. Олександр Сергійович багато говорив про російських поетів, творчість яких надихало його, а самі вони схвалили Пушкіна «привітною увагою «Сучасники Пушкіна Дельвиг, Мов відзначали, що в поезії їхнє щастя, життя й любов. От так і Пушкін рано почав замислюватися про своє призначення
Положення поета в сучасній йому дійсності було дуже складно: волелюбних і правдивих поетів переслідували, а царських звеличували, тому що вони вихваляли й всю його родовиту знать. У вірші «Луна» Пушкін пише, звертаючись до поета:
На всякий звук
Свій відгук у повітрі порожньому
Народиш ти раптом.
Цим він хоче сказати, що серце вільного поета відгукується на всі случившееся. Але наприкінці вірша Пушкін пише:
Тобі ж немає відкликання…
Нотки прикрості й сумуй звучать у цих словах. Тут Пушкін хоче сказати, що поет озивається на всі случившееся, але не знаходить відгуку в серцях інших
Пушкін уважав, що поезія існує не для вибраних, а для всіх. Співає насамперед повинен служити всім людям. Ці думки звучать у вірші «Пороть». Про що воно? Про переродження поета. Поет, томимий духовної жаждою, перетворюється у всеведующего пророка. От так Пушкін описує перетворення:
Перстами легенями як сон
Моїх зіниць торкнувся він…
Моїх вух торкнувся він
И він до вуст моїм припав,
И вирвав грішну мою мову,
И празднословий, і лукавий
И жали мудрия змії…
И він мені груди розсікли метаємо
И серце трепетне вийняв
Що відбулося після «дотику шестикрилого серафима» до поета? У поета з’явилася гострота зору: Отверзлися віщі зіниці, Як у переляканої орлиці
З’явилося вміння бачити життя у всьому її різноманітті:
И їх наповнив шум і дзенькіт:
И почув я неба содроганье,
И горний ангелів поле,
И гад морських підводний хід,
И дольней лози прозябанье.
Поет став мудрим:
И жали мудрия змії
У вуста замерзлі мої
Вклав десницею кривавої
Замість людського трепетного серця в поета тепер «угль, що палає вогнем». Спочатку поет не розумів свого призначення: він не знав, про що писати, для кого писати, з якою метою писати:
Духовної жаждою млоїмо
У пустелі похмурої я тягнувся…
«Шестикрилий серафим» змінив у ньому все: зір, слух, серце, але він не зробив ще з нього поета:
Як труп у пустелі я лежав…
Але потім свершилось чудо: поет став пророком. Тепер він все бачить, все чує, все знає, він правдивий, справедливий і живе для народу. Його слово буде палити серця людей:
И бога глас до мене воззвал:
«Повстань пророк і виждь, і внемли,
Здійснися волею моєї
И, обходячи моря й землі,
Дієсловом пали серця людей. «
Таким чином, у вірші «ПРОРОК» поет виразив свої думки про призначення поета й поезії
Пропасти між поезією й життям росте в поданні Пушкіна. У його віршах ми бачимо протиставлення світла суспільства поетові, Що є носієм високих ідеалів. Ці ідеали суспільству недоступні. Про це Пушкін говорить у вірші «ПОЕТ»:
Тужить він у забавах миру,
Людський цурається поголоски
До ніг народного кумира
Не хилить гордої голови
У вірші «ПОЕТ», звідки взяті ці рядки, утримується зображення конкретної дійсності. Пушкіна насильно тягли в «забави миру». Ситий, надушений, цей мир був збіговиськом лиходіїв і пліткарів. А поезію цінували або молоді вітрогони, або бездарне дворянство. Вони були занадто стомлені працями й занадто обережні, щоб виливати свої думки опоезии.
Юрба вимагає, щоб поет давав уроки ближньому, а самі вчать його плазувати, байдуже ставитися до людей. Ця публіка виступає в ролі цінительки творів Пушкіна, поет ненавидів неї:
Нестерпний мені твоє ремство зухвалий
Ти хробак землі, не син небес…
Скільки обурення, презирства звучить у вірші «ПОЕТ І ЮРБА»!
Ми легкодухі, ми підступні,
Безсоромні, злі, невдячні,
Ми серцем хладние скопці,
Наклепники, раби, дурні
Гніздяться клубом у нас пороки…
Кожне слово-проклятье, кожне слово-ляпас. Пушкіна створював безсмертні речі, а про нього писали — «доконане падіння». Нічого іншого не залишалося Олександрові Сергійовичу, як проголосити у вірші «ПОЕТОВІ»:
Поет, не дорожи любовию народної,
Захоплених похвал пройде хвилинний шум:
Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної,
Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий
Поет мріє багато для себе, а друкує вірші по неволі, для грошей: Пушкіну не хочеться бути перед публікою, що його не розуміє:
Ти цар: живи один
Дорогою вільної
Іди, куди тягне тебе вільний розум…
И тільки перед самою смертю, в «Пам’ятнику» Пушкін з гордістю й задоволенням передбачає, що до поезії його «не заросте народна стежка». Пушкіна радується, що він буде безсмертний. Права на безсмертя він бачить у своїх віршах і в людських якостях, якими він володів
И довго буду тим люб’язний я народу,
Що почуття добрі я лірою будив,
Що в моє жорстоке століття восславил я волю
И милість до занепалого призивав…
Такими достоїнствами міг пишатися не тільки Пушкін, але й будь-яка інша людина. Пушкіна впевнений, що народ збереже його у своїй пам’яті, про що щиро пише у вірші. Далі Пушкін говорить про більше серйозну заслугу: «… почуття добрі я лірою будив… «. «Почуття добрі» — це повага до людини. У вірші дуже важлива думка про волю: «У моє жорстоке століття восславил я волю». Народ задавлений і поневолений. Вірш «Пам’ятник» кінчається чотиривіршем, що відбиває погляд поета на мистецтво. Мистецтво, на думку поета, — щось незалежне від земних інтересів:
Веленью божию, про муза будь слухняна,
Образи не страшися, не вимагаючи вінця:
Хвалу й наклеп приемли равнодушно,
И не заперечуй дурня
Пушкін створив вірші, звернені до народу. І в теж час Пушкін думав, що писати треба, слухаючись тільки веління божого й тільки для себе. Між всіма розглянутими віршами є тісний зв’язок. Їх поєднує одна тема — тема поета й поезії. Поезія — дуже мудра, важка справа, вона непосильне непосвяченому в таємниці поетичного мистецтва. Поет — це не пороть, якому дано бачити, чути, розуміти те, чого не бачить, не чує й не розуміє звичайна людина. Призначення поезії «дієсловом палити серця людей», тобто поезія існує не для вибраних; вона має високе суспільне призначення; слово поета повинне запалювати серця людей, нести їм правду, справедливість, любов