Твір по літературі: Євгеній онєгін Як жінок, він залишив книги / И полку з курною їхньою сім’єю/ Засмикнув жалобною тафтою У маєтку, отриманому в спадщину від дядька, Євгеній намагається поліпшити життя селян: Ярем від панщини стародавньої/ Оброком легенею замінив… Але цією єдиною реформою й обмежилася вся діяльність Онєгіна-Поміщика. І знову життя «без мети, без праць». Доля посилає йому друга, він щиро привязивается до Ленскому. Онєгін і Ленский дуже різні, але разом вони персоніфікують те прекрасне, що було властиве молоді того часу: розважливість і поривчастість, скептицизм і мрійність, тверезий розум і романтизм. Але світські забобони привели до фатальної, непоправної події: дуелі й загибелі Ленского. «Убивши на двобої друга», Онєгін залишається один на один з борошнами совісті, тугою, розчаруванням у всім і у всіх У подавленому стані Онєгін залишає село, відправляється в мандрівки.
Але й це не рятує його: туга, нудьга й невдоволення собою тільки підсилюються. Це до якого ступеня розпачу повинен дійти людина, щоб вимовити от ці слова: Навіщо я кулею в груди не поранений, Навіщо не кволий я старий, Як цей бідний відкупник? Я молодий, життя цілком міцне, Чого мені чекати? Туга, туга… На думку Бєлінського, Онєгін — багата, обдарована натура, але сили й можливості його залишилися без застосування.
В Онєгіні Пушкін першим з російських письменників показав тип освіченого дворянина, що зложився в 20-е роки XIX століття. Ця частина дворянської інтелігенції уникала служити царату, але, у той же час стояла осторонь від суспільної діяльності. Такий шлях, будучи своєрідним протестом проти політичної системи, неминуче прирікав героя на бездіяльність, пасивність, на загострену увагу до власних, егоїстичних інтересів і бажань. Недарма Бєлінський назвав Онєгіна «егоситом поневоле»: бездіяльність, порожнеча й вульгарність життя душать його, але він так і не знає, чого йому хочеться, що йому треба для щастя, щиросердечного спокою й гармонії. Нова зустріч із Тетяною відкрила в герої здатність любити піднесено й жагуче. Але вірна боргу, вихована в традиціях народної моральності, Тетяна не здатна іншої людини — свого чоловіка: Але я іншому віддана; И буду століття йому вірна Онєгін знову самотній.
Що чекає його спереду? «… Сили цієї багатої натури залишилися без додатка, життя без змісту, роман без кінця», — так оченил Онєгіна й «поему» про нього великий критик Бєлінський Історію життя «зайвої людини», людини здатного на багато чого й не свершили нічого, продовжив великий спадкоємець А. С.Пушкіна — Михайло Юрійович Лермонтов, створивши роман «Герой нашого часу».
Це підсумковий твір Лермонтова, перший росіянин соціально — филосовский і психологічний роман у прозі. Як і у вірші «Дума», автор намагається знайти відповідь на хвилююче його питання: чому молоді люди, розумних, енергійних, повні сил, не знаходять застосування своїх незвичайним здатностям і «в’януть без боротьби» на самому початку життєвого шляху. Історія життя Печорин, представника покоління 30-х років, трагічна доля його — відповідь на це питання. У передмові, до роману автор писала: «Це точно портрет, але портрет, складений з пороків усього покоління». Як і у вірші «Дума», Лермонтов у романі виносить суворий вирок своєму поколінню, дорікаючи його в байдужості, бездіяльності, у нездатності «блдее до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного щастя». Лермонтов глибоко й всебічно розкриває внутрішній мир свого героя, сильні й слабкі сторони його натури, обумовлені часом і середовищем. Слідом за А.
С.Пушкіним Лермонтов робить героєм роману типового представника утвореної дворянської молоді. Але іншим був час і інакше виглядали його «герої». Це був період страшної миколаївської реакції, що наступила після розгрому грудневого повстання. «Чорною сторінкою в історії Росії» назвав цей період И. А.
Герцен. Реакція не змогла заглушити голос М. Ю. Лермонтова, але час наклав свій відбиток відбиток на творчість великого поета, вона диктувало свої теми, образи, настрої.
За словами А. Герцена, «… те були сумніву, заперечення; думки, повні люті». Протиріччя між високою свідомістю дворянського інтелігента, жагучою внутрішньою активністю душі й зовнішньою бездіяльністю, пропалюванням життя в маскарадному пеклі, у безглуздому існуванні привело до похмурих прокльонів «Думи», що пролунала як похоронна пісня загубленому поколінню: До добра й зла ганебно байдужі, На початку поприща ми в’янемо без боротьби: Перед опастностью ганебно легкодухі, А перед властию — знехтувані раби «Дума» — поетичне вираження проблем і думок роману «Герой нашого часу». Образ Печорина, головного героя роману, — вершина всього творчості Лермонтова.
Письменник зміг створити образ героя свого часу, узагальнивши великий матеріал життєвих вражень, добре знаючи й розуміючи історичну сутність дійсності, що оточувала його Печорин — сильна особистість, у ньому багато виняткового, особливого: видатний розум, незвичайна сила волі. Роздумуючи про людей попередніх поколінь, повної віри, спраги волі, жагучих і полум’яних, Печорин зараховує себе до їхніх жалюгідних нащадків, які скитаются по землі без гордості й переконань. Відсутністю віри в подвиг, любов і дружбу й поражденная цим нудьга позбавляють для Печорина життя всякої цінності. Печорин відчуває в душі своєї «сили неосяжні», і в той же час він не знає, навіщо живе, для якої мети народився. Автор не приховує недоліків і протиріч свого героя, але це були пороки цілого покоління. Трагедія парубка збільшувалася тим, що він змушений жити в середовищі, що нехтував і відкидав. Передова людина 30-х років XIX століття почувало себе «зайвим» у своїй країні й навіть у цілому світі. Але в реалістичному романі «Герой нашого часу» Лермонтов уже приводить свого героя до свідомості того, що хоча життя й приносить страждання, нестерпна «нудна», але лише в ній людина може знайти щастя, випробувати й сум, і радість У цьому оптимізм і життєстверджуюча сила роману «Герой нашого часу». Таким чином, Чацкий, Онєгін, Печорин — типові представники певної історичної епохи, кожний з них — герой свого часу.
Час визначив їхні загальні риси й ті розходження, які дозволили сучасникам побачити в Чацком майбутнього декабриста, в Онєгіні — «егоїста поневоле», у Печорине «страждаючого егоїста». Для нас же, дітей бурхливого XX століття, ці герої цікаві й важливі своїми високими, людськими достоїнствами: шляхетністю думок і прагнень, бажанням жити осмислено, для великої справи; приносити користь батьківщині й народу, жити чесно, по совісті. Ці людські якості вічні, а виходить, вічні й завжди будуть хвилювати читача герої А. Грибоєдова, А. Пушкіна, М. Лермонтова Роман «Євгеній Онєгін» — улюблене дітище Пушкіна.
Роман писався протягом восьми років. Почав писати свій роман П. у період розквіту суспільного руху, у період розквіту волелюбних ідей, а закінчив писати його в роки страшної реакції після повстання декабристів Головний герой роману — Євгеній Онєгін. Чому П. звернув на нього увага?
Я думаю, що такі люди як Онєгін оточували його. Чимсь вони відрізнялися від нього, чимсь були схожі. Згадаємо виховання Євгенія: Monsieur L’ Able, француз убогої, Щоб не змучилося дитя, Учив його всьому жартуючи… Автор теж затверджує, що «ми все вчилися потроху чому-небудь і як-небудь». Але, проте, ми можемо затверджувати, що Е. О. один із самих утворених людей свого часу.
Він прекрасно знав історію: Але днів минулі анекдоти Від Ромула до наших днів Зберігав він у пам’яті своєї… Слово «анекдот» у часи П. мало зовсім інше значення, чим зараз. Розбирався він і в економіці: «зате читав, Адама Смита». Знав він і французька мова.
Але навчання йшло й в іншому напрямку: «Коль рано міг він лицемірити… ревнувати… здаватися похмурим, знемагати…». От звідки пішли всі лиха Онєгіна. Як же нещасливо його виховали. Він тільки може «здаватися», «бути», «лицемірити», «уміє нудьгувати», а от щиро радуватися, переживати, страждати він не вміє. Мир Онєгіна — це мир світських прийомів, підстрижених парків, балів. Це мир, де немає любові, є тільки гра в любов.
Дозвільна й одноманітне життя Онєгіна. Пушкіна показує, як прокидається місто: Встає купець, іде рознощик, На біржу тягнеться візник… Піднімаються люди, у яких є справи, а Онєгіну нікуди поспішати він усе ще в постелі: Забав і розкоші дитя, Прокинеться за полудень, і знову До ранку життя його готове Одноманітна й строката… На перший погляд життя Євгенія приваблива. Напевно, ми не ладь були б пожити таким життям трошки. Трошки, але все життя?! Уявимо собі: щодня «те ж, що й учора».
Але адже Онєгін освічена людина свого часу. Невже йому це не набридло? Набридло! Рано почуття в ньому охолонули; Йому знудив світло й шум И тут варто звернути увагу на те, що не тільки красуні, але й «друзі й дружба набридли». Я думаю, що при такому способі життя, що вів Онєгін, не може бути теперішніх друзів. Але ж він зустрічав у світлі не тільки легковажних залицяльників, але й Каверіна, Чаадаєва, Пушкіна. Чому ж він не зблизився з ними?
Адже Пушкін постійно підкреслює різниця «між Онєгіним і мною». А заважало йому багато чого. Це лихо, а не провина Євгенія, що в суспільстві, що його оточувало, він почував свою непотрібність. Лихо Онєгіна в тім, що «праця завзятий йому був тошен». Євгенію нічого не треба — у цьому його трагедія. Холодність героя, байдужість до людей, спустошеність — от що бачимо ми в ньому. Устав від такого порожнього життя Онєгін їде в село. Людина, що звикла до праці, знайшов би там для себе величезне поле діяльності. Євгеній теж намагався: Ярем він панщини стародавньої Оброком легенею замінив…
И тільки. Може бути його зацікавлять люди? Які вони? Дядько Онєгіна «років сорок із ключницею сварився, у вікно дивився й мух давив… «. Це Євгенію — те таке життя?!
Може бути, інші сусіди, але «їхні розмови про провину, про псарню, про свою рідню» були Онєгіну нудні. І отут він знайомиться з Ленским. Це зовсім інша людина він не схожий на сусідів — поміщиків, які злословили про Онєгіна: « Сусід наш неук… він фармазон, він п’є однією склянкою червоне вино… пляшками-з і превеликими… «. Зустрівшись у селі з Ленским і подружившись із ним, Євгеній на якийсь час начебто б ожив. От він поїхав знайомитися з улюбленої Ленского — Ольгою.
При першому ж знайомстві із сестрами Ларіними він зауважує: «Я вибрав би іншу». Зустрілися два чоловіки, які могли дати один одному щастя. Але Онєгін не вірить у любов, не вірить у щастя, ні в що не вірить. Роки, прожиті у фальшивому світі, не пройшли для нього даром.
Після стількох років життя в неправді Євгеній не може віддатися своєму щастю. Цим і пояснюється його трагічне нерозуміння Тетяни. Одержавши листа від Тетяни, він обманюється й сам. Свою одповідь Тетяні він пояснює турботами про юну дівчину: Але обдурити він не хотів Довірливість душі безневинної Одповідь Онєгіна на перший погляд дуже шляхетна. Але якщо задуматися герой мертвий душею. Він злякався хвилювань любові, страждань. Звичайно, він міг би насолодиться любов’ю Тетяни, але він не звичайний світський денді, він все-таки вище цих людей, тому й говорить Тетяні: Коли б життя домашнім колом Я обмежити захотів… Те вірно крім вас однієї Нареченої не шукав інший… У цих рядках більше можливості для розуміння Онєгіна.
Значить саме така дівчина як Тетяна була колись ідеалом Євгенія, але світло вбило в ньому всі ідеали. Головна трагедія Онєгіна в тім, що він не може обновити своєї душі, зіпсованої світлом. Убивство Ленского теж дає нам більші можливості для розуміння характеру героя: адже він розумніше, мудріше Ленского. Здавалося б, він повинен зупинити дуель, пояснити все другові, але Онєгін, що начебто б вище навколишнього його суспільства в той же час є бранцем цього суспільства. Його лякають регіт і пересуди дурнів Остання сцена в романі викликають у нас дивно зворушливе щемливе почуття. Серце героя наглухо закрите відроджується до життя: Сумнівів немає: на жаль! Євгеній У Тетяну як дитя закохане Тепер ми згадаємо, що Таня дійсно була його ідеалом. Страждаючий герой стає нам ближче й понятней. І цей новий Євгеній хотів мучення Тетяни, тому що й сам він, висушений, змучений безмовною любов’ю.
Але ні, він довідається, що любимо, любимо благороднейшей з жінок і це доставляє його страждати. От у таку важку злу мінуту й залишає його Пушкіна Онєгін — головний герой роману, молодий франт із багатою спадщиною, «Спадкоємець всіх своїх рідних», як говорить про нього сам Пушкін. Онєгін показаний самим Пушкіним, як людина з дуже складним і суперечливим характером. Сам Пушкін говорить про нього досить суперечливо: весь роман, сповнений легкою іронією. Пушкіна іронічно смакує вченість Онєгіна, його «»хорошести»», якось: манери, здатності вести розмова, всі ці позитивні якості даються якось іронічно. Автор, з якимсь неповторно коректним смакуванням, хвалить Онєгіна, але в той же час завжди залишається крапля тонкої іронії, що не зникає майже до самого кінця. Але в той же час сам Пушкін, як він говорить у першому розділі, подружився з Онєгіним, що поетові подобаються його риси, що він проводив з Онєгіним ночі на набережній Неви, говорить про те, як вони ділилися один з одним спогадами минулих днів… Мені самому, Онєгін здався закінченим егоїстом, що в принципі немудро: батько майже не обертав на нього уваги, цілком і повністю віддаючись своїм справам, доручивши його вбогим гувернерам — «мосье й мадам», а ті у свою чергу пестили хлопця, лише («злегка за витівки сварили», «не докучали мораллю строгої»), що природно, хлопчик виріс у людину, що думає тільки про себе, про свої бажання й задоволення, що не вміє, та й що не хотит уміти обертати уваги на почуття, інтереси, страждання інших, здатний з легкістю скривдити людини, образити, принизити — заподіяти біль людині, навіть не замислюючись над цим.
Його гостра мова й підлість характеру стали причиною загибелі Ленского. Пушкіна добре сказав про його злу й гостру мову: «Спершу Онєгіна мова мене бентежив; але я звик до його уїдливої суперечки, і до жарту з жовчю навпіл, і злості похмурих епіграм» Протиріччя в характері Онєгіна, сполучення в ньому безумовно позитивних рис із різко негативними, виявляються протягом усього роману; чітко видні зміни Онєгіна: йому набридає життя міського франта, йому наскучивает ця роль і він переселяється в маєток, залишений йому в спадщину від дядька. Там він на деякий проміжок часу знаходить цікаві заняття, але й вони йому наскучивают через пару деньков. Події, що відбуваються в останніх главах, сильніше всього діють на нього: перша його зміна — зміна звичного егоїзму й пасивної неуважності до навколишнім приходить разом зі смертю його друга, Ленского, що відбувається з вини Онєгіна. У цей момент, він уже не той зарозумілий, вартий вище всіх життєвих вражень, іноді тільки незадоволений сам собою, холодний егоїст. Він буквально жахається від свого страшного й безглуздого злочину.
Убивство Ленского те й перевертає все його життя. Він не переносить спогадів про цей лиховісний злочин, які приносять знайомі місця, він метається по світлу в пошуках забуття, але ці пошуки не увінчуються успіхом. Він вертається після довгої подорожі по Росії. Він пізнає всі борошна любові, сидячи замкнувшись у себе в кабінеті. Онєгін уже тепер не може, як колись, проходити по життю, зовсім ігноруючи почуття й переживання людей, з якими він, зіштовхуючись у минулому, думав тільки пр самому себе…
Ми бачимо, що Онєгін, що повернувся з подорожі, не схожий колишнього Онєгіна. Він став набагато серйозніше, уважніше до навколишнім. Тепер він здатний переживати найдужчі почуття, які зачіпають його до глибини душі. Повернувшись, Онєгін знову зустрічає Тетяну. І от тепер-те він, уражений її розумом, шляхетністю, сильними щиросердечними якостями, стриманістю у вираженні почуттів, закохується в Тетяну, як хворою, що занедужує хворобою.
Як же далекий цей, що переживає своя любов людин від Онєгіна, з перших розділів роману!