Забиті люди (Бедние люди Достоєвський Ф. М.) — Частина 1

«Знову про забитих особистостей! Мало ще було толковано про їх в «Темному царстві», мало взагалі набридав ними «Сучасник» у своєму критичному відділі! І адже прийшла ж людині в голову потворна думка —і перетворити справу художньої критики в патологічні етюди про російське суспільство… 1 От хоч би тепер на черзі коштує надзвичайно важливий для мистецтва питання про сутність і ступінь творчого таланта одного із замечательнейших діячів нашої літератури, питання тим більше цікавий, що про нього, протягом п’ятнадцяти років, були висловлені найрізноманітніші думки. Поява «Бідних людей» було зустрінуто найбільшим захватом всієї літературної партії, що визнала Гоголя; Бєлінський проголосила, що хоча м. Достоєвський і многим зобов’язаний Гоголю, як Лермонтов Пушкіну, —і але що проте він —і сам по собі, зовсім не наслідувач Гоголя, а талант самобутній і величезний

Він почав так, додавав Бєлінський, як не починав ще жоден з російських письменників. Мало того, —і Бєлінський пророчествовал у такий спосіб: «Талант м. Достоєвського належить до розряду тих, які осягаються й зізнаються не раптом. Багато, у продовження його поприща, з’явиться талантів, яких будуть протиставляти йому, але скінчиться тим, що про їх забудуть саме в той час, коли він досягне апогею своєї слави» («Вітчизняні записки», 1846, No III, стор. 20) 2. Це було писано ще в той час, коли в ході були повести рр. Соллогуба, Луганського, Гребінки й т.п.; м. Гончарів ще не з’являвся тоді з «Звичайною історією»; рр. Тургенєв і Григорович ледь надрукували кілька незначних оповідань; про Островського, Писемском, Толстому й інших, що згодом прославилися письменниках, не було ще ні слуху ні духу. Пройшло з тих пор ще три роки: нові письменники виникали й здобували собі почесну популярність; м. Достоєвський усе продовжував писати, і жодне з його нових добутків не зрівнялося з первою його повістю. У половині 1849 року літературна діяльність його припинилася 3, і література не виразила при цьому особливих жалів. Якщо протягом десятилітнього мовчання м. Достоєвського іноді й згадували про нього, то хіба потім, щоб посміятися над власною простодушністю, з яким робили його в генії за першу повість, і про непомірне самолюбство, до якого довело його загальне поклоніння. Але два роки тому назад м. Достоєвський знову з’явився в літературі, хоча ім’я його було вже занадто блідо перед новими світилами, що зайнялися на обрії російської словесності в останнє десятиліття. У ці два роки він надрукував чотири більших добутки, і про їх ще не вимовлений безсторонній суд критики 4. Тепер саме й має бути для критика завдання —і визначити, наскільки розвився й змужнів талант м. Достоєвського, які естетические особливості представляє він у порівнянні з новими письменниками, яких ще не могла мати на увазі критика Бєлінського, якими недоліками й красами відрізняються його нові добутки й на яке дійсно місце ставлять вони його в ряді таких письменників, як рр. Гончарів, Тургенєв, Григорович, Толстой та ін. Критикові має бути художнє питання, істотно важливий для історії нашої літератури, —і а він збирається тлумачити про забитих людей —і предметі навіть зовсім не естетическом».

Щораз, як я починаю писати критичну статтю, мене починають осаджувати вимоги й вигуки подібного роду. На думку одного критика, мені від них немає іншого порятунку, як зізнатися відверто, що рішення питань подібної важливості —і мені не під силу 5. Я б, мабуть, і готовий зізнатися; але адже це, по-перше, для самолюбства кривдно, а по-друге —і навіщо ж мені клепати на себе? Зрозуміло, критика повинна служити додатком вічних законів мистецтва до приватного добутку, повинна, як у дзеркалі, представити достоїнства й недоліки автора, указати йому вірний шлях, а читачам —і місця, якими вони повинні або не повинні захоплюватися. Така адже повинна бути теперішня критика? Так, але чи знаєте, що чиста теорія критики так само точно незастосовна буває, як і теорія про те, як зробитися багат і щасливим або як придбати любов жінок. Ще коли потрапить така теорія на людину, що має всі шанси подобатися жінкам, коли прийде теорія багатства й щастя по людині помірному, акуратному, искательному й спритному, —і так, мабуть, буде й на справу схоже: у такої людини є стани на щастя й багатство, що наближають його до принципів книжкової теорії. А що, як ця мораль із прописів, пропонована під видом «керівництва до щасливого й багатого життя» і складає в тім, що «будь ощадливий», «ніколи не давай волі своїм страстям», «задовольняйся малим», «зноси терпляче всі образи від тих, —і від кого перебуваєш у залежності», та ін. і т.п., —і що, коли ця мораль буде застосовувана до натури гарячої, марнотратної, неспокійної? Адже не коштує тоді й вивчати теорію щастя, точно так, як не коштує боязкому й потворному старцеві займатися вивченням «мистецтва подобатися жінкам», коли там на першому плані коштують розв’язність, молодість і благопристойність, коли вже не краса. Те ж саме й із критикою: добре, якщо вам попадається добуток, що наближається хоч скільки-небудь до ідеальних вимог, що має які-небудь шанси «бути довговічн і щасливим», тобто скласти собою що-небудь самобутнє, чудове не стосовно яких-небудь інших інтересів, а по своєму внутрішньому достоїнству. Тоді можна й з естетической точки зору зайнятися ним, можна й у художні тонкості пуститися й усе цятки в ньому простежити. Так це зробиться тоді саме собою, по тому ж мимовільному почуттю, по якому ви клопочете, щоб прекрасній картині дано було гарне висвітлення, і мимоволі робите рух, щоб зігнати муху, що сіла на неї… Але піднімати вічні закони мистецтва, тлумачити про художні краси із приводу створень сучасних російських оповідачів —і це (так простять мені м. Анненков і всі його послідовники!) так само смішно, як розвивати теорію генерал-баса в заохочення тапера, що не збивається з такту, або пуститися у виклад математичної теорії ймовірностей із приводу помилки учня, що невірно вирішив рівняння першого ступеня

Для людей, які все уткнулись в «свою літературу», для яких немає інших подій громадського життя, крім виходу нової книжки журналу, дійсно повинен здаватися величезний-важливим їхній мурашник. Знаючи тільки відвернені теорії мистецтва (имевшие, втім, колись своє життєве значення) так займаючись порівнянням повістей м. Тургенєва, наприклад, з повістями м. Шишкіна або романів м. Гончарова з романами м. Карновича6, —і точно, не мудро прийти в пафос і викликнути:

Такий-Те мураха була сили непомірної…7

Але повірте, що тільки дозвільні люди можуть юрбитися біля цієї мурахи й по цілих годинниках любуватися, як він показує свою силу

У більшості людей є свої заняття, і якщо їм цікаво часом бачити прояв сили, те вуж не такий же.

Я б хотів тут поговорити про розміри сили, що проявляється в сучасній російській белетристиці, але це завело б занадто далеко… Краще вже до іншого разу. Предмет цей ніколи не піде. А тепер звернуся властиво до м. Достоєвського й головне —і до його останнього роману, щоб запитати читачів: забавно було б чи ні займатися естетическим розбором такого добутку?

Роман м. Достоєвського дуже недурний, до того недурний, що чи не його тільки й читали із задоволенням, чи ледве не про нього тільки й говорили з полною похвалою… З’явився було йому суперник в «Чужому ім’ї» м. Ахшарумова, але із другої ж частини, говорять, виявилася в цьому романі така непорядна вульгарність у смаку романів Полевого, що читачі кинули роман недочитанним. «Бідні дворяни» м. Потехина 8 теж, говорять, залишилися далеко за «Приниженим И ображених». Словом сказати, роман м. Достоєвського дотепер представляє краще літературне явище нинішнього року. А спробуйте застосувати до нього правила строго художньої критики!