От основа його божевілля. Не знаю, чи вірно я розумію основну ідею «Двійника»; ніхто, скільки я знаю, у роз’ясненні її не хотів забиратися далі того, що «герой роману —і божевільний». Але мені здається, що якщо вже для кожного божевілля повинна бути своя причина, а для божевілля, розказаного талановитим письменником на 170 сторінках, —і тим більше, те всього естественнее пропоноване мною пояснення, що саме собою зложилося в мене в голові при перелистивании цієї повісті (всю її суцільно я, зізнаюся, здолати не міг). Автор, здається, сам не далекий був такого пояснення: так принаймні представляється по деяких місцях повести. Наприклад, перше визнання м. Голядкиним свого двійника описується автором так: це був «не той м. Голядкин, що служив як помічник свого столоначальника; не той, котрий любив стушуватися й заритися в юрбі, не той, нарешті, чия хода ясно вимовляє «не торкніть мене, і я вас торкати не буду», або: «не торкніть мене, —і адже я вас не затрогиваю», —і немає, це був інший пан Голядкин, зовсім інший, але разом з тим і зовсім схожий на першого». І далі безупинно м. Голядкин-Молодший поводиться з такою спритністю й безсоромністю, які тільки в мріях і можливі: він до усім підбивається, перед усіма дрібоче, бігає з портфелем його превосходительства, із чого м. Голядкин-Старший містить, що він уже «по особливому»… М. Голядкин-Молодший завжди вміє залишитися правим, вислизнути від пояснень, відвернутися й прилеститися, коли потрібно; він здатний навіть змусити іншого заплатити за з’їдені їм розтягаї; і попри все те він з усіма гарний, він сміло міркує там, де Голядкин-Старший умиленно губиться, він сидить у вітальні там, куди Голядкин-Старший і в передню показати ніс боїться… Нема чого й говорити, що м. Голядкин все це самого ж себе малює у вигляді двійника свого. Видумуючи його небувалі, фантастичні подвиги, він має думку, що от надходь він тільки в такий спосіб (як деякі люди й надходять) —і й по службі він устигай би, і глузуванням товаришів не піддавався, і не був би затертий яким-небудь вискочкою, раніше його получившим колезького, і головне —і не був би так безбожно скривджений драгоценною Кларою Олсуфьевною й неї рідними
Але замість того щоб любуватися на подібні подвиги, м. Голядкин обурюється проти них всею долею тої забитої, загнаної свідомості, яка йому залишилася після рівного й тихого гніта життя, стільки років безупинно покоившегося на ньому. Йому противні навіть у мріях ті вчинки, ті засоби, який вибиваються «деякі люди»; він з постійним страхом відкидає свої ж мрії на іншу особу й усіляко ганьбить і ненавидить його. У мінути ж просвітління, коли він знову починає ясніше усвідомлювати свою власну особистість, він згадує про свої наміри на хитрість, йому ввижається строгий голос дідка Антона Антонича: «А що, і ви теж збиралися хитрити?» —і й блідне, губиться, —і й знову представляється йому образ його двійника, який би із усього цього вивернувся, посеменив ніжками, і ще сильніше росте роздратування м. Голядкина проти такої підлої, злобливої особистості… Порию до нього вертаються колишні думки, що, може бути, усе влаштується д кращого, —і й от нього раз представляється навіть, начебто Клара Олсуфьевна, полонена його якостями, надсилає йому лист, у якому наказує відвезти її від злісних і неблагонамірених інтриганів. І м. Голядкин, точно, відправляється під вікна Клари Олсуфьевни —і чекати на неї, а звідси вже відвозять його в божевільний будинок…
Ну, поміркуєте ж —і навіщо було божеволіти людині? Залишайся б він тільки вірний безтурботної теорії, що він у своєму праві, і все у своєму праві, що якщо новий колезький раніше його зроблений, —і так цьому так і варто бути, і що якщо Клара Олсуфьевна його відкинула, так знову це значить, —і що йому до неї й сунутися не випливало, —і словом, продовжуй він іти своєю дорогою, нікого не затрогивая, і помни, що геть усе законнейшим образом розподіляється по здатностях, а здатності самою натурою дані й т.д. —і от і продовжувала би людина жити в колишньому достатку й спокої. Так адже немає ж: устало щось із дна души й виразилося мрачнейшим протестом, до якому тільки здатний був неметкий м. Голядкин, —і божевіллям… Не скажу, щоб м. Достоєвський особливо мистецьки розвив ідею цього божевілля; але треба зізнатися, що тема його —і роздвоєння слабкої, безхарактерної й неосвіченої людини між робкою прямотою дій і платонічним прагненням до інтриги, роздвоєння, під вагою якого журиться нарешті розум бідняка, —і тема ця, для гарного виконання, вимагає таланта дуже сильного. При гарній обробці з м. Голядкина могло б вийти не виняткова, дивна істота, а тип, багато рис якого найшлися б у багатьох з нас. Пригадаєте ваші зустрічі із чиновним людом; пригадаєте тих, які називають себе людьми неискательними, спокійними, люблячими по правді жити
Згадаєте, як вони люблять говорити про свою незапобігливість і як іноді, раптом круто змінюється напрямок розмови при згадуванні про кого-небудь із їхніх товаришів по службі, начальників або знайомих, устигаючому більше інших. Отут зараз піде: і «добре тому жити, у кого бабуся ворожить», і «правдою вік не проживеш», і скарги на власну нездатність до подлостям, і іронічне, начебто зневажливе перерахування власних заслуг: «Що, мов, ми —і що по шести-те годин спини не розгинаємо, так справи-те всі нами тримаються —і ека важливість… А от —і піти до його превосходительству на бал, так польку там отхватать, так по ранках замість справи-те по магазинах роз’їжджати —і його чоловіки комісії виконувати —і от цю справу, от із цим і на честь потрапиш… А ми —і що? Шкапи водовозні, воли подъяремние —і тільки в чорну роботу й годимося…» і т.д. А потім розмова неодмінно приймає такий зворот: що адже «і ми, мов, могли б падлючити, і ми могли б фінтити»… і на доказ розповідять вам кілька випадків, де, точно, людині зручно було сподличать, а він не захотів… У всіх подібних панах рішуче сидить тенденція м. Голядкина до божевільного будинку; дайте їм тільки побільше мрійності й меланхолії —і й перехід буде недалекий…
Пан Голядкин, втім, людина вуж зовсім божевільний; залишимо його. А от ще є особа в м. Достоєвського, теж божевільний, але скоріше тільки мономан —і м. Прохарчин. Людина цей теж зміркував, повинне бути ще при початку свого службового поприща, що «одному на цьому світлі призначене в каретах їздити, іншому в худих чоботах по бруду шльопати», і, зарахувавши себе до останнього розряду, найняв собі кут і живе, не думаючи катувати долі своєї. Але міцного спокою немає в нього на душі; характер у нього боязкий, як у всіх забитих, і хоча він твердо вірує в непорушність своєї філософії, але на світі бачить і випадковості різного роду: хвороби, пожежі, раптові звільнення від служби за бажанням начальства… Бідняка починає переслідувати думка про неміцність, про незабезпеченість його положення. Думка, звичайно, дуже природна. Натуральний і результат її —і рішення відкладати й збирати гроші, про всякий випадок. Але виконання вже дико, хоча теж зрозуміло в м. Прохарчине: він ховає дзвінку монету собі в матрац… Та й куди ж йому запроторювати справді? У скриню покласти —і потягнуть; доручити кому-небудь —і нікому довіритися не можна; у ломбард покласти —і помилуйте, це значить прямо оголосити себе багатієм, Крезом якимось. «У нього гроші в ломбарді лежать» —і чи знаєте ви, як звучить ця фраза в колі дрібних чиновників, а тим більше мешканців кутів!.. От м. Прохарчин і ховає гроші в матрац, і 10 років ховає, і 15, і 20, може бути й більше, і навіть сам, здається, вирахувати гарненько не може, скільки в нього там заховано, а потривожити матрац —і боїться цікавих очей… Живе він досить спокійно, тобто перед усяким цурається, усього боїться й радий, що його не торкають. Раптом разом з ним поселяються нові мешканці —і гарні люди, але «надсмешники». Помітивши боязкість Прохарчина й постійну думку про незабезпеченість, —і давай вони між собою складати слухи —і те про скорочення штатів, то про іспити для старих чиновників, то про бажання його превосходительства звільнити всіх чиновників з непрезентабельною фігурою, те взагалі про лихоліття… І що б ви думали? Адже зовсім спантеличився бедняжка Прохарчин: ходить самої не свій, особи на ньому ні, так і чекає, що його виженуть зі служби, і тоді що ж з ним буде? Запасец хоч і зроблений, так адже вже його тепер виснажувати прийде, а поповнювати нівідкіля…