Хвилювання Прохарчина виразилося, як водиться, між іншим, тим, що він, встретясь із якимось заскнілим п’яничкою, перебрав міру й привезений додому в нечутливості й хворій. Ледь опам’ятавшись, він почав марити й тужити про те, що от живеш-живеш, та й підеш із сумочкою; нині потрібний, завтра потрібний, —і а потім і не потрібний, і ступай по мирі… Його починають переконувати, що йому боятися нема чого: людина він гарний, смирний і пр…. Він відповідає: «Так от він вільний, я вільний; а як лежиш, лежиш, та й того…» —і «Чого?» —і «Ан і вільнодумець»… Усі жахаються й обурення при одній думці, що Прохарчин може бути вільнодумцем; але він заперечує: «Стій, я не того… ти зрозумій тільки, баран ти: я смирний, сьогодні смирний, завтра смирний, а потім і не смирний, сгрубил; пряжку тобі, і пішов вільнодумець!..»- Словом сказати, —і пан Прохарчин зробився щирим вільнодумцем: не тільки в міцність місця, але навіть у міцність власної смиренності перестав вірити. Точно начебто викликати на бій когось хоче: «Так що, мов, вічно, чи що, я плазувати-те буду? Адже я й сгрублю, мабуть, —і я й сгрубить можу… Тільки що тоді буде?..» Але розгулявся цей пан Прохарчин перед смертю: у ту ж ніч, не подужавши хвилювання, він умер, збудивши загальний жаль у мешканцях. А по смерті його знайшли в матраці, у різних сверточках, срібної монети на 2497 рублів з полтиною асигнаціями, —і отчого мешканці, і особливо господарка, прийшли вже в обурення…
Пан Прохарчин, як забитий, залякана людина, ясний; про нього й поширюватися нема чого. Про його раптову тугу й страх відставки теж нема чого багато міркувати. Привести хіба думка його співмешканців під час його хвороби: «Усі охали й ойкали; усім було й шкода й гірко, і все меж тим дивувалися, що от як же це в такий спосіб міг зовсім забоятися людина? І із чого ж забоявся? Добро б був при місці великому, дружиною володів, дітей поразвел; добро б його там під суд якої ні на їсти притягли; а то й людина зовсім дрянь, з однією скринею й з німецьким замком; лежав з лишком двадцять років за ширмами, мовчав, світла й горя не знав, скопидомничал, і раптом вздумалось тепер людині, з вульгарного, з дозвільного слова якого-небудь, зовсім перевернути собі голову, зовсім забоятися про те, що на світі раптом стало жити важко… А й не розсудила людина, що всім важко!.. Прийми він от тільки це в розрахунок, —і говорив потім Океаниев, —і що от всім важко, так би зберегла би людина свою голову, перестав би колобродити й потягнув би своє абияк, куди треба».
И адже прав Океаниев: дійсно, Прохарчин тому й загинув, що зі шляхи здорової філософії збився
Але хто ж не збивався з її? У кого не бувало випадків, поривів, захоплень, що раптово порушували рівний хід мирно влаштованого механізму життя? От ще, мабуть; приклад з м. Достоєвського: юний чиновник, Вася Шумків, з низького стану працьовитістю й доброзвичайністю вийшов, за почерк і лагідність любимо начальством і самим його превосходительством, Юліаном Мастаковичем, одержує від нього приватні папери для переписки так ще за цю честь і грошима від нього нагороджується час від часу. До цьому ще —і він має відданого друга Аркашу; мало того —і він полюбив, заслужив взаємність і вже нареченим оголошений… Чого йому ще! Він переповнений щастям: життя йому посміхається. Триста рублів платні так приватних від Юліана Мастаковича —і життя з женою хоч куди! Вони ж так люблять один одного! Вася нічого не пам’ятає, ні про що не думає, крім своєї нареченої; у нього є папери, дані для переписки Юліаном Мастаковичем; строку залишається два дні, але Вася, із властивим закоханому юнакові легкодумством, говорить: «Ще встигну», і не витримує, щоб у вечір під Новий рік не відправитися із приятелем до нареченої… Але, вернувшись додому й засівши на целую ніч писати, він дивується суворою дійсністю: всіх паперів ніяк не перепишеш на термін, —і а завтра до того ж Новий рік, треба ще йти —і розписатися в його превосходительства. Дарма Аркаша його втримує, обіцяючи за нього розписатися, —і Вася боїться, що Юліан Мастакович можуть образитися. Дарма також добрий друг умовляє його не журитися, нагадуючи про великодушність Юліана Мастаковича:, це ще більше вбиває Васю. Як! про, незначний черв’як, знехтуване, жалюгідна істота, —і визнаний гідним такої високої уваги, одержує приватні доручення, чує милостиві слова… і раптом —і що ж?—і недбальство, неретельність, невдячність! Всю жахливість, всю чорність свого вчинку Вася й виміряти не може, тому що розміряє її з відстанню, що розділяє його від Юліана Мастаковича, —і а хто ж може виміряти цю відстань?! У бідняка голова кружляється при одному погляді на цю страшну прірву… Він було думає йти до Юліана Мастаковичу й принести винну; але як зважитися на подібну зухвалість? Друг його хоче порозумітися за свого друга, навіть відправляється до його превосходительству, але заговорити теж не вирішується. Бедний Вася сидить за листом два дні й дві ночі, у нього паморочиться в голові, він уже нічого не бачить і водить сухим пером по папері. Нарешті любов, незначність, гнів Юліана Мастаковича, недавнє щастя, чорна невдячність, страх за своє цілковите безсилля —і сламивают нещасного, він переконується, що «йому тепер одна дорога —і в солдати, і мішається на цій думці. А Юліан Мастакович благодушно помітив: «Боже, як жаль! І справа-те, доручене йому, було не важливе й зовсім не спішне… Так-Таки ні через що загинула людина!»
Покладемо, що м. Достоєвський занадто вуж любить зводити з розуму своїх героїв; покладемо, що у Васі його вуж донезмоги слабке серце (так і повість називається). Але вдивитеся в основу цієї повісті, —і ви прийдете до того ж результату: що ідеальна теорія суспільного механізму, із заспокоєнням всіх людей на своєму місці й на своїй справі, зовсім не забезпечує загального благоденства. Воно точно, будь на місці Васі писальная машинка, —і було б превосходно. Але в тім-раз у раз, що ніяк людини не вдосконалиш настільки, щоб він вуж зовсім машиною зробився; у великій масі ще так —і це ми бачимо у військових еволюціях, на фабриках та ін., але пішло справу поодинці —і не злагодиш. Є такі інстинкти, які ніякій формі, ніякому гніту не піддаються й викликають людини на речі зовсім незгідні, чрез що, при звичайному порядку речей, і становлять його несчастие. От хоча б для цього Васі, —і якщо вже пробудилося в ньому почуття, якщо вже він не може відсторонити від себе людських потреб, —і те вуж набагато краще було б для нього зовсім і не мати цієї похвальної свідомості про свою незначність, про своєму беспредельнейшем, жалюгідному недостоинстве перед Юліаном Мастаковичем. Дивлячись на справу звичайним образом, вона сказав би просто: «Ну, що ж робити, —і не встиг; обставини такі вийшли», —і й залишився б досить спокійний. А чи багато знайдемо ми людей у положенні Васі, які б здатні були до такої хоробрості?
Більша частина, перейнята свідомістю свого безсилля й величчю начальнической милості, —і із трепетом возиться за його дорученням і хоч не божеволіє, але скільки витримує побоювань, сумнівів, скільки важких годин переживає, коли що-небудь не зробиться або зробиться не зовсім так, як доручено… І все це адже не через справу (до якого Васі й усякому іншому подібному ні найменшої потреби немає), а саме через те, як глянуть, що скажуть, —і через те, що від цього погляду життя Васі залежить, у цьому слові вся його доля може полягати