Забиті люди (Бедние люди Достоєвський Ф. М.) — Частина 13

Говорять, втішно людині мати за собою кого-небудь, хто про нього піклується, за нього думає й вирішує, все його життя, всі його вчинки й навіть думки устроивает. Говорять, це так згідно із природною інерцією людини, з його потребою віддаватися кому-небудь беззавітно, поставити для душі який-небудь зразок і владику, у волі якого можна б почивати спокійно. Все це дуже може бути справедливо певною мірою й може виправдуватися навіть історією. Але навряд чи ця думка може знайти собі виправдання в тенденціях сучасних суспільств. Чи тому, що суспільства нових часів вийшли зі стану дитинства, у якому природне почуття безсилля необхідно змушує шукати чужого заступництва; чи тому, що колишні, відомі нам з історії заступники й опікуни суспільств часто так погано виправдували надії людей, що довіряли їм свою долю, —і але тільки тепер суспільні тенденції всюди приймають більше мужній, самостійний характер. Високі чесноти сліпої, божевільної відданості, безумовної довіри до авторитетів, беззвітної віри в чуже слово —і стають усе рідше й рідше; мертвотне підпорядкування всього своєї істоти відомій формальній програмі —і й в ордені єзуїтів залишилося чи вже не на папері тільки.

«Природна людині інерція» зізнається вже якоюсь негативною якістю, начебто здатності води замерзати; навпроти, на першому плані коштує тепер ініціатива, тобто здатність людини самостійно, самому по собі братися до роботи, —і й про достоїнства людини судять уже по ступені присутності в ньому ініціативи й по її напрямку. Усе якось прагне стати на свої ноги й жити по милості інших уважає невартим себе. Така зміна тенденцій відбулася в суспільствах нових народів Європи з кінця минулого сторіччя. Можемо сказати, що зміна це не минуло почасти й нас. Не стосуючись інших сфер, недоступних у цей час нашому опису, візьмемо хоча літературу. Чи то вона представляє тепер, що за піввіку назад? З одного боку, література у своєму колі —і особа самостійне, не шукаюче милостивцев і не нужденне в них; тільки іноді, дуже рідко, який-небудь віршотворець надішле з далекої провінції журнальному співробітникові водянисті віршики, із просьбою про протекцію для приміщення їх у такому-те журналі. Так ці диваки большею частию виявляються людьми старого століттю, на схилі віку взигравшими поетичним натхненням… З іншого боку, подивитеся й на відношення публіки до літератури: недоступних п’єдесталів вуж ні, непогрішні авторитети не зізнаються, думка, що «вуж, звичайно, це сама довершеність, якщо написано таким-те», ви навряд чи часто почуєте; а відкликання, що «це прекрасно тому, що таким-те схвалено» —і імовірно, ще рідше. Усякий, чи зле, чи добре, намагається судити сам, пускати в хід власний розум, і тепер самий звичайний читач не утрудниться відгукнутися, зовсім не із чужого голосу, —і що, наприклад, «Свої собаки» Островського —і безбарвні й не нові, «Перша любов» Тургенєва —і вульгарність, «Полемічні краси» Чернишевського —і нахабні до непристойності, і т.п. Інші читачі висловлять знову, може бути, думки зовсім протилежні й, розхваливши «Першу любов», назвуть гнилизною «Обломова»… Ті й інші можуть помилятися; але все-таки це люди, що говорять свою думку й не бояться того, що висловлюють його про особи шановних, обдарованих, високо поставлених і визнаних влитературе.

Ми не станемо говорити, що сприяло такій зміні в читаючій публіці, і навіть погодимося, мабуть, що на перший раз це загальне разнуздание літературних суджень зробило страшний сумбур: усякий поре дичина, яка тільки йому прийде в голову. Але адже як же інакше й робляться всі людські справи? Адже тільки Мінерва вийшла з голови Юпітера у всеозброєнні, а наші земні справи все починаються понемножку, з помилками й недоліками. Так чого вам краще —і самі-те цивільні суспільства із чого почалися, як не зі стовпотворіння вавилонського?

Варто було б очікувати, що, при загальному прагненні до підтримки свого людського достоїнства, зникнуть і ті забиті особистості, яких кілька екземплярів взяли ми в м. Достоєвського. Однак ж —і огляньтеся навколо себе —і ви бачите, що вони не зникли, що герої м. Достоєвського —і явище зовсім не віджиле. Отчого ж вони так кріпляться? Добре, чи що, їм? Ні, ми бачили, що нікому з них не приносить особливого щастя його затурканість, сумирність і зречення від власної волі, від власної особистості. Завмерло, чи що, у них все людське? Ні, і не завмерло. Ми навмисно простежили чотири особи, більш-менш вдало зображених автором, і знайшли, що живо цих людей і жива душа їх. Вони тупіють, забуваються в напівтваринному сні, знеособлюються, стираються, втрачають, очевидно, і думка, і волю, і ще навмисно про це намагаються, відганяючи від себе всякі мари думки й запевняючи себе, що це не їхня справа… Але іскра божа все-таки тлеется в них, і ніякими засобами, поки живо людину, неможливо згасити неї. Можна стерти людини, перетворити в брудну ганчірку, але все-таки, де-небудь, у самих брудних складках цієї ганчірки, збережуться й почуття й думка, —і хоч і безмовні, непомітні, але все-таки почуття й думка…

«А що ж у них, якщо вони непомітні й безмовні, —і скаже читач.—і Однаково, виходить, що їх і немає. І от тому-те, імовірно, і продовжують дотепер існувати ці нещасні створення, забиті до ступеня брудної ганчірки, об яку обтирають ноги».

Мало що непомітно, читач, —і непомітно тому, що не хочуть зауважувати. Непомітно до пори до часу, але буває така пора, що все виходить назовні. Адже от м. Достоєвський знайшов же можливість підглянути живу душу в отупілих, одерев’янілих рисах своїх героїв. А бувають такі випадки, коли «безмовне» почуття, глибоко заховане в людині, раптом голосно відгукнеться, і всі почують його. Справа в тому, що в людині нічим незаглушимо почуття справедливості й правомірності; він може дивитися безмовно на всякі неправди, може терпіти всякі образи без ремства, не виразити жодним знаком свого обурення; але все-таки він не може бути нечутливий до неправди, наскільки неї бачить і розуміє, все-таки в душі його боляче озивається образа й приниження, і терпінню навіть самої вбитої й боягузливої людини завжди є межа. Разом з тим у людині необхідно є почуття любові; усякий має кого-небудь, дорогого для себе, —і друга, дружину, дітей, рідних, коханку. На них приміряє він своє положення, їх порівнює з іншими, про їхній достаток думає, і з боку йому рассуждается вольнее і ясніше. Себе, покладемо, Макар Алексеич прирік на гірку частку й про себе не жалує: я вуж, говорить, таковский, —і нехай мною всі помикают… і недоїм-те я -і не лихо, і скривдять-те мене -і так не великий пан. Але от його почуття звертається на чисту, ніжну істоту, що незабаром робиться йому всього дорожче в житті, на Вареньку: він уже віддається жалю про її несчастиях, знаходить їх незаслуженими, заглядає в карети й бачить, що там барині сидять всі набагато гірше Вареньки; йому вже спадають на думку думки про несправедливість долі, йому стає якось ворожим весь цей люд, що роз’їжджає в каретах і перепурхує з одного чудового магазина в інший, словом —і схований біль, що накипів у груди, піднімається назовні й дає себе почуватися

И буває це зовсім не так рідко, як можна припускати, не знаючи справи; буває це тим частіше, що в більшості випадків людина, загнана й забитий, буває вкрай стиснутий і в матеріальному відношенні, а тим часом примушений буває виконувати різні суспільні умови. Макар Алексеич журиться, що скажуть його превосходительство, побачивши його жалюгідний віцмундир, говорить, що п’є чай; властиво, для інших, до глибини душі обурюється насмешкою департаментського сторожа, що не дав йому щітки почистити шинель, під тим прийменником, що об його шинель казенну щітку можна зіпсувати… Справді, —і яке положення: поставлене людина в колі інших, повинен вести з ними справа, бути одягненим, як вони, пити і є, як вони, і в той же час він позбавлений усякої можливості навіть хоч наслідування стерпне влаштувати. Уже не говорячи про відмінні чоботи, —і хоч би які-небудь, чоботи, —і так і тих немає; були одні, та й у тих підошви відстали… Зрозумілі трагічні вигуки Макара Алексеича: «Мабуть, і сам я скажу, що не потрібно його, малодушності-те; так при всім цьому вирішите самі, у яких чоботах я завтра на службу піду! От воно що, маточка; але ж подібна думка погубити людину може, зовсім погубити». І чи мало людей, що страждають і знемагають у подібних турботах? А ще якщо є улюблена істота, якщо є сімейство? Скільки горя, скільки туги самої прозаїчної, але тому не менше тяжкої й жахливої! Серед цих-те турбот почуває людина, до чого він уничижен, до чого він скривджений життям; отут-те посилає він жовчні докори тому, на чому, очевидно, так сладостно спочиває іншим часом, по викладеній вище філософії Макара Алексеича. І в цьому-те пробудженні людської свідомості всього більше заслуговує наше співчуття, і можливістю подібних свідомих рухів він викупає ту противну, апатичну боязкість і сумирність, з которою все життя підставляє себе чужій сваволі й усякій образі