Але отчий же подібний спалахи «божої іскри» так слабкі, так бідні результатами? Отчого пробуджене на мить свідомість засипає знову так незабаром? Отчого людські інстинкти й почуття так мало проявляються в практичній діяльності, обмежуючись більше подихами й скаргами так порожніми мріями?
Так тому і є, що в людей, про які ми говоримо, уже характер такої. Адже будь у них інший характер, —і не могли б вони й бути доведені настільки приниження, вульгарності й незначності. Питання, виходить, про тім отчого утворяться в значній масі такі характери, які загальні умови розвивають у людському суспільстві інерцію, на шкоду діяльності й рухливості сил
Може бути, провина в нашім національному характері? Але адже цим питання не вирішується, а тільки віддаляється: отчий же національний характер зложився такий, по перевазі інертний і слабкий? Прийде тільки рішення, замість теперішнього часу, перенести на історичний ґрунт
Притім же це ще питання спірний: адже не мало кричать у нас і про ширину, і про розмашистість російської натури. Не вимовимо свого судження про весь народ; ми маємо на увазі лише одне обмежене коло його. Але зізнатися потрібне —і забавні захвати цією розмашистістю, виражающеюся в тім, що інші добродії паряться в лазнях, піддаючи на каменку шампанське, інші б’ють посуд і дзеркала в трактирах, треті —і проводять все життя в псовому полюванні, а за старих часів так ще обертали це полювання й на людей, зашиваючи дрібнопомісних лизоблюдів у ведмежі шкіри й потім труячи їхніми собаками… Отака-Те розмашистість водиться у всякому неосвіченому суспільстві й скрізь падає з розвитком утворення. Але де ж наша розмашистість у колі звичайних людей, та й звідки їй узятися? Візьміть у нас хоч незрілих ще юнаків, що вчаться наукам: чого вони чекають, яку собі ціль припускають у житті? Адже всі мрії більшої частини обмежені кар’єрою, вся мета життя в тім, щоб получше влаштуватися. Це незрівнянно рідше зустрічаєте ви в інших народів Європи. Не говорячи про французів, які мають репутацію хвастунишек, —і візьміть інших, хоч, наприклад, скромних німців. Рідкий німецький студент не плекає в душі якої-небудь улюбленої ідеї, —і в них усе більше вдаряються в теорію, —і якої-небудь величезної мрії. Або він відкриє нові початки філософії й прокладе нові шляхи для думки; або радикально перетворить існуючі педагогічні методи, і після нього людство буде виховуватися на нових підставах; або він буде великим композитором, поетом, художником… Нарешті, якщо й угомониться він, звузяться його прагнення, зважиться він бути вчителем якої-небудь сільської школи, —і й отут він задає собі питання й думає, як він буде вчити, як придбає розташування хлопчиків і повага громади й т.п. У всім цьому ви бачите щось діяльне й самостійне: «Я те-те зроблю, —і а що я за це одержу, уже там саме собою треба»… Це не той склад розгонистих мріянь, як, наприклад, у городничего, що мріє, що його зроблять генералом за те, що Хлестаков жениться на його дочці… Ми взяли в приклад німця; візьміть кого хочете іншого, скрізь ви знайдете більше широкий розмах уяви, більше ініціативи в самих мріях і планах, ніж у нас. Англієць, наприклад, вишед зі школи й переставши мріяти про те, щоб бути Чатамом, Веллінгтоном або Байроном, починає, покладемо, будувати плани збагачення 19. Це, звичайно, і в нас збуджує мрії многих.
Але яка ж різниця й у засобах і в розмірах! Наші мрійники про багатство большею частиною вхоплюються за рутинні засоби, беруть те, що під рукою й що погано лежить, і нерідко зупиняються на досягненні всілякого комфорту. Тим часом англієць у своїх міркуваннях винайде кілька машин, переїде кілька разів всі океани, заснує кілька колоній, улаштує кілька фабрик, зробить кілька величезних зворотів і затьмарить собою всіх Ротшильдов… І що всього важливіше, —і він адже піде виконувати своє завдання, і хоч половини не виконає, але дечого все-таки досягне… Те ж треба сказати й про французів: ми дарма так вуж наповал і засуджуємо їх, як пустодзвонів. Ні, і вони виконують часом завдання не маленькі, і у всякому разі розмах у них ширше нашого. Ми, геть, возимося над яким-небудь енциклопедичним словником, над якими-небудь змінами в паспортній або акцизній системі… А вони —і «складемо, говорять, енциклопедію» —і й склали, —і не чету нашої. Так і у всім; «видамо, —і говорять, —і зовсім новий кодекс» —і й видали негайно; «скасуємо те й інше в нашім житті» —і й скасували. Навіть у нинішнім, споганеному й приниженому французькому суспільстві, все-таки, у ладі розмови, у поводженні кожного француза, ви зауважуєте ще досить широкі замашки. Там ви чуєте: при зустрічі з Ламорисьером20, я йому скажу, що він надійшов безчесно; в іншому місці: у мене майже готова записка імператорові щодо його італійської політики; у третьому: ні, я напишу Персиньи, що такі міри не годяться, —і та ін., у такому роді21… Ви бачите, що людина вважає себе чимсь, дає собі праця судити й сперечатися, і ніяк не хоче безумовно валити в порох перед кожним словом хоч би Moniteur’a 22. Правда, що він нічого серйозного большею частию не робить; але принаймні духом не падає й не віддається тому боязкому, безнадійному почуттю безсилля, при якому можна «звернути людину в брудну ганчірку».
А чому в нас це «звернення до ганчірки» так легко й зручно, —і про цьому проникливий читач не чекає, звичайно, від нас рішучих пояснень: для них ще час не прийшов. Приведемо лише кілька самих загальних рис, на які знаходимо вказівки навіть прямо в добутках автора, із приводу якого нам представляються всі ці питання
Насамперед, пригадаєте, що говорить Макар Алексеич, коли надлишок туги викликає від душі його кілька сміливих суджень. «Знаю, що це грішно… Це вільнодумство… Гріх мені в душу лізе…» Ви бачите, що сама думка його зв’язана марновірним жахом гріха й злочину. І хто ж з нас не знає походження цього марновірного страху? Який батько, відпускаючи дітей своїх у школу, учив їх сподіватися тільки на себе й на свої здатності й праці, ставити над усе науку, шукати тільки щирого знання й у ньому тільки бачити свою опору й т.п.? Навпроти, чи не говорили всякому з нас: «Намагайся заслужити увагу начальства, будь сумирніше, виконуй беззаперечно, що тобі накажуть, не умничай. Коли захочеш умничать, так і із правого вийдеш неправим: начальство не полюбить, —і що тоді вийде з тебе? Пропадеш»… У таких початках, у таких вселяннях ми виросли. Нас із дитинства наші кревні рідні намагалися привчити до думки про нашу незначність, про нашу повну залежність від погляду вчителя, гувернера, і взагалі всякого вищого по положенню особи. Пригадаєте, як часто траплялося вам чути від домашніх: «Молодець, тебе вчитель хвалить», або навпаки: «Кепський хлопчисько, —і начальство тобою невдоволено», —і й при цьому не приймалося ніяких пояснень і виправдань. А чи часто траплялося вам чути, щоб вас похвалили за який-небудь самостійний учинок, щоб сказали навіть просто: «Молодець, ти от ця справа дуже гарна вивчив і можеш його далі повести», або що-небудь у цьому роді?
У такий спосіб спрямовані з дитинства, як ми вступаємо в дійсне життя? Не говорю про багатіїв і паничів; до тих нам справи немає; ми говоримо про бідний люд середнього класу. Деякі й по закінченні учнівського періоду не виходять з-під крила батьківського; за них просять, кланяються, падлючать, велять і їм кланятися й падлючити, виклопотують містечко, нерідко тепле… Подібні пташенята мають шанси дійти до ступенів відомих. Але величезна більшість бідняків, що не мають ні кола ні двору, не знаючих, куди прихилити голову, —і що робить цю більшість? По необхідності теж падлючить і кланяється, і викланивает собі на перший раз можливість жити безбідно де-небудь у куті на горищі, витрачаючи по двугривенному в день на свою їжу, —і та й це ще по чиєї-нибудь милості, тому що, власне кажучи, потреби в людях ніде в нас не відчувається, та й самі ці люди не почувають, щоб вони були на що-небудь потрібні…
Помітьте, що адже в нас, якщо людина мало-мальськи чому навчився, то йому немає іншого виходу, крім як у чиновники. Останнім часом усякий, навчений до ступеня деякого знання хоча однієї іноземної мови, норовить знайти собі засобу до життя за допомогою літератури; але література наша теж затоплена всякого роду претендентами й не може досить харчувати їх. Поневоле знову звертається ціла маса людей щорічно до чиновницької діяльності й поневоле терпить всі, усвідомлюючи свою непотрібність і корінну марність. Хворобливе почуття пана Прохарчина, що от він сьогодні потрібний, завтра потрібний, а післязавтра може й непотрібним зробитися, як і вся його канцелярія, —і одне це почуття пояснює нам достатню частку тої покірності й лагідності, з которою він переносить всі образи й всі тяготи свого життя