Та і як же бути інакше? Де взяти сил і рішучості для протидії? Будь ще справа між особистостями, один на один, —і тоді б, може бути, роздратоване людське почуття виявилося сильніше й рішучіше; але ж отут і особистостей-те немає ніяких, крім неповинних, тому що не свою волю творять. Ми бачили навіть, що начальник Макара Алексеича, наприклад, —і благодійна особа, Юліан Мастакович, —і дуже мила людина… Хто ж тіснить і давить Макара Алексеича? Обставини! А що робити проти обставин, коли вони зложилися так міцно й незмінно, так нерозлучні з нашим порядком, з нашою цивілізацією? Їх громадность у стані придушити й не одного Макара Алексеича, що зізнається: «Трапляється мені рано ранком, на службу поспішаючи, задивитися на місто, як він там пробуджується, встає, димиться, кипить, гримить, —і отут іноді перед таким видовищем так умалишься, що начебто б клацання якої одержав від кого-небудь по цікавому носі, та й поплетешся, тихіше води, нижче трави, своею дорогою й рукою махнеш!..» Подібне ж враження роблять чудеса сучасної цивілізації, нагромаджені в Петербурзі, на Аркадія, друга Васі Шумкова. Але вуж ми не станемо його тут виписувати…
Так, людина поглинається й знищується загальним враженням того величезного механізму, якого він не в змозі навіть обійняти своїм розумом. Подібно древньому язичникові, що падав ниц перед невідомими, грандіозними явищами природи, падає нинішній смертний перед чудесами вищої цивілізації, що хоч і важко озивається на ньому самому, але вражає його своїми гігантськими розмірами. Отут уже немає мовлення про боротьбу, отут і для характерів більше сильних можливо тільки марне роздратування, жовчні скарги й розпач. Візьміть хоч знову останній роман м. Достоєвського. От, наприклад, сильний, гарячий характер маленької Неллі; але подивитеся, як вона поставлена, і чи може їй у цій обстановці прийти хоч найменша думка про боротьбу постійної й правильної? Її мати вмерла, заборгувавши Бубнової; її нема чим поховати; Неллі залишилася безпомічна, беззахисна. Бубнова бере її до себе й вступає, зрозуміло, над нею в усі права виховательки й пані. Її б’ють, мучать і тиранять усіляко, —і що ж із цим робити? Бубнова —і її благодійниця, і не будь вона, так інша на її місці могла б робити те ж саме… Неллі навіть злобливо рада своїм побоям: вона вважає їх уплатою за шматок хліба й за дрантя, яке дає їй Бубнова
Але їй важко інше: вона бачить, до чого неї готовить Бубнова, їй і кривдно, і страшно, і гірко… Але знову—що ж вона зробить? Адже не зарізати ж Бубнову! А втекти від її —і куди втечеш, щоб не знайшли? І от вона продана, і позбувається випадковим образом, коли вже над нею готове відбутися мерзенний злочин… Потім —і вона знає, що вона дочка, законна дочка князя. Але що ж із цього? Потрібні документи, у їй їх немає; потрібно бути юристом, щоб затіяти справа, та й то в князя є гроші й зв’язки, подействительнее всіх юристів… Бідна Неллі хоч і попадає під кінець до добрих людей, але її постійно обурює почуття, що вона живе в чужих людей, з милості…
Ну, так це, покладемо, дитина. Візьмемо з того ж роману інша особа —і Ихменева. Це характер міцний, але міцний не на боротьбу, а на завзятість у роздратуванні. Свій гнів, свою гіркоту він виливає те на безмовну дружину, то на дочку, що жагуче любить, але проте проклинає кілька разів. Отчого він всю силу свою не вживе прямо, куди треба, —і проти свого кривдника—князя?.. Так він би й бажав цього найбільше на світі, але в справах із князем треба дотримувати встановлених церемоній і умови. Затіяно процес —і ну, і йде він неспішно, роками, заведений за законним порядком. Порядок цей виявляється на користь князя, —і все на користь князя, —і скільки не апелюй —і все на його користь… Доводиться платити, продавати з аукціону Ихменевку… Адже знає й почуває старий, що це несправедливо, образливо, безсовісно; але як же це переробиш? І в чому отут сила? Навіть і не в князі; убий Ихменев князя, —і а село його все-таки продадуть… Та й убити-те князя не можна: він так добре обгороджений! Ихменев набув був цей намір, довідавшись, що князь сказав одному чиновникові, що «внаслідок деяких сімейних обставин», —і хоче повернути старому штрафні з його 10 тисяч. Це значило призначати плату за безчестя його дочки. Старий розходився й вирішив викликати князя на дуель. От оповідання Івана Петровича про успіхи його спроби
Від мене він кинувся прямо до князя, не застав його будинку й залишив йому записку: у записці він писав, що знає про слова його, сказаних чиновникові, що вважає їх собі смертельною образою, а князя низькою людиною, і внаслідок усього цього викликає його на дуель, попереджаючи при цьому, щоб князь не смів ухилятися від виклику, інакше буде збезчещений привселюдно.
Ганна Андріївна розповідала мені, що він відвертав додому в такому хвилюванні й розладі, що навіть зліг. З нею був дуже ніжний, але на розпити її відповідав мало, і видно було, що він чогось чекав із пропасним нетерпінням. На інший ранок прийшло по міській пошті лист; прочитавши його, він скрикнув і схопив себе за голову, Ганна Андріївна обмерла від страху. Але він негайно ж схопив капелюх, ціпок і вибіг геть.
Лист був від князя. Сухо, коротко й чемно він сповіщав Ихменева, що в словах своєму, сказаному чиновникові, він нікому не зобов’язаний ніяким звітом, що хоча він дуже шкодує Ихменева за програний процес, але, при всьому своєму жалі, ніяк не може знайти справедливим, щоб проигравший у позові мав право, з помсти, викликати свого суперника на дуель: що ж стосується до «публічного безчестя», яким йому загрожували, то князь просив Ихменева не турбуватися про це, тому що ніякого публічного безчестя не буде, та й бути не може, що лист його негайно буде представлено куди треба й що попереджена поліція напевно в стані вжити належних заходів до забезпечення порядку й спокою
Ихменев, з листом у руці, негайно ж кинувся до князя. Князя знову не було будинку; але старий встиг довідатися від лакея, що князь тепер, вірно, у графа N. Довго не думаючи, він побіг до графа. Графський швейцар зупинив його, коли вже він піднімався на сходи. Розлютований до краю, старий ударив його ціпком. Негайно ж його схопили, витяглися на ґанок і передали поліцейським, які перепровадили його в частину. Доповіли графові. Коли случившийся отут князь пояснив честолюбному дідкові, що це тот самий Ихменев, батько тої самої Наталі Миколаївни (а князь не раз прислужував графові по цих справах), те вельможний дідок тільки засміявся й перемінив гнів на милість; зроблено було розпорядження відпустити Ихменева на всі чотири сторони; але випустили його тільки на третій день, причому (напевно, за розпорядженням князя) оголосили старому, що сам князь упросив графа його помилувати
Старий відвертав додому як божевільний, кинувся на постіль і цілу годину лежав без руху, нарешті піднявся й, до жаху Ганни Андріївни, оголосив урочисто, що навіки проклинає дочка й позбавляє її свого батьківського благословення
Ганна Андріївна жахнулася, але треба було допомагати старому, і вона, сама ледве по без пам’яті, весь цей день і майже всю ніч доглядала за ним, примочувала йому голову оцтом, обкладала льодом. З ним був жар і марення
От вам і все. Не в князі отут сила, а в тім, що який би він не був, він завжди обгороджений від усякої спроби Ихменевих і т.п. —і своїм екіпажем, швейцаром, зв’язками, нарешті навіть поліцейським порядком, необхідним для охорони громадського спокою
Так, стало бути, положення цих нещасних, забитих, принижених і ображених людей зовсім безвихідно? Тільки їм і залишається що мовчати й терпіти, так, звернувшись у брудну ганчірку, зберігати в самих далеких складках її свої безмовні почуття?
Не знаю, може бути, є вихід; але навряд чи література може вказати його; у всякому разі, ви були б наївні, читач, якби очікували від мене докладних роз’яснень по цьому предметі. Пробував я колись починати подібні пояснення, але ніколи не доходили вони як треба до свого призначення. Тепер уже й писати не стану. Та й взагалі —і невже ви, читач, дотепер не помітили, що ми з нашею литературою все повторюємо тільки зади? Зробила життя наша, багато років тому відомий розряд особистостей; років двадцять тому назад художники їх примітили й описали; тепер критиці знову довелося звернутися до розбору добутків одного із цих художників; от вона згрупувала, з картин художника, трохи особистостей, дещо узагальнила, зробила деякі висновки й зауваження… І от усе, що покамест ми можемо. Ми знайшли, що забитих, принижених і ображених особистостей у нас багато в середньому класі, що їм важко й у моральному, і у фізичному змісті, що, незважаючи на зовнішнє примирення зі своїм положенням, вони почувають його гіркота, готові на роздратування й протест, жадають виходу… Але отут і кінчається межа наших спостережень. Де цей вихід, коли і як —і це повинна показати саме життя. Ми тільки намагаємося йти за нею й представляти для людей, які не люблять або не вміють стежити самі за її явищами, те або інше із загальних положень дійсності. Беріть же, мабуть, факт, натяк або вказівка, повідомлена в пресі, як матеріал для ваших міркувань; але, головне, стежите за безперервним, струнким, могутнім, нічим не одержимим плином життя й будьте живі, а не мертві. Із часу появи Макара Алексеича із братиею, життя вже зробило багато чого, тільки це багато чого ще не формульоване