Г. Достоєвський відомий любов’ю до малювання психологічних тонкостей. Думка об нього, здається, «Двійнику», що це «властиво, не повість, а психологічний розвиток», подало навіть привід до одного дуже відомого анекдоту. Тому можна було сподіватися, що м. Достоєвський саме нападе на ту ідею, про яку я говорив. Тоді б, зрозуміло, міг бути користь і в художності виконання. Але насправді ви в романі не тільки слабкого зображення внутрішнього стану Івана Петровича не знаходите, але навіть не бачите ні найменшого натяку на те, щоб автор про це піклувався. Навпроти, він уникає всього, де б могла розкритися душу людини люблячого, що ревнує, страждаючого. П’ять місяців, у які Алеша встиг спокусити Наташу й захопив неї за собою, —і не визнані гідними й п’яти рядків. Перші півроку життя Алеши з Наташею пропущені майже без усяких пояснень. Дія роману триває який-небудь місяць, і отут Іван Петрович безперервно на побегушках, так що йому нарешті разів зо два робиться погано й він ледве не схоплює гарячку. Але от і все; що саме в нього на душі, ми цього не знаємо, хоча й бачимо, що йому недобре. Словом, перед нами не жагуче закоханий, до самопожертви любляча людина, що розповідає про омани й страждання своєї милої, про образи, нанесених його серцю, про наругу його святині; перед нами просто автор, що ніяково взяв відому форму оповідання, не подумавши про те, які вона на нього накладає обов’язку
Тому тон оповідання рішуче фальшивий, складений; і сам оповідач, що по сутності справи повинен би бути діючою особою, є нам чимсь начебто наперсника стародавніх трагедій. До нього приходить батько Наташи —і повідомити про свої наміри, за ним надсилає її мати —і розпитати про Наташе, нього кличе до себе Наташа, щоб вилити перед ним своє серце, до нього звертається Алеша —і висловити свою любов, легковажність і каяття, з ним знайомиться Катя, наречена Алеши, щоб поговорити з ним про любов Алеши до Наташе, нього попадається Неллі, щоб виявити свій характер, і Маслобоев, щоб дізнатися й розповісти про відносини Неллі до князя, нарешті, сам князь везе його до Борелю й навіть напивається там, щоб висловити Іванові Петровичу всю гидоту свого характеру. А Іван Петрович все слухає й все записує. От і вся його участь вромане.
Якщо вже таке відношення до справи навіть тої самої особи, що береться розповідати нам про свою кревну справу, те не можна очікувати, щоб він зумів дуже глибоко ввести нас у серцеве життя інших діючих осіб. І точно —і роман представляє нам калейдоскоп подій, яких випадковими свідками можемо ми зробитися на вулиці, у вітальні або на іншому горищі, і при цьому поданні коштує хтось, що висловлює, що означають і чому виходять такі-те й такие-то речі. Зав’язка роману, наприклад, ґрунтується на любові Наташи до Алеше. Наташа представлена девушкою умною, серьезною, з добре розвиненим моральним почуттям, без особливих, і навіть без усяких, почуттєвих намірів. Алеша —і хлопчисько, уже в 21 рік вітряний, цинический, позбавленої всякої моральної основи в характері до того, що він не конфузиться ніякої своєї капості, навпроти —і негайно ж сам про неї розповідає, додаючи, що знає, як це погано, і слідом за тим знову повторює ту ж капость. Думаючи похвалити його безвинність, оповідач говорить, між іншим: «Він не міг би збрехати, а якщо б і збрехав, то зовсім не підозрюючи в цьому дурного». Бачите, це був наївний, милий дитина, що не відає різниці добра й зла, хоча й досяг 21 року, вихований у світському петербурзькому суспільстві, що випробувало в ньому дещо й притім колишнім синком такого батька, як князь Валковский. Ідеалізуючи характер Алеши (як і треба за правилами лицарської великодушності, говорячи про суперника), оповідач зауважує, що він «міг би зробити й дурний учинок, примушений чиїм-нибудь сильним впливом, але, усвідомивши наслідку такого вчинку, умер би від каяття». А через дві сторінки відбувається сцена зустрічі Алеши з Наташей, що втекла з будинку. Іван Петрович пробує нагадати йому: що, говорить, ви робите, —і який страшний удар наносите її батькові й матері й пр… Алеша відповідає: «Так, це жахливо… Я це й колись говорив… Але що ж робити? змінити не можна»… А отут ще й змінювати-те було нема чого. І Алеша, вирвавши дочку із сімейства, не вмер від каяття, та й потім, кинувши Наташу й женившись на Каті, теж не вмер… Словом сказати, по описі, це чарівний, милий дитина, тільки дуже вітряний, а по ходу справи —і це рано розбещений, егоїстичний і порожній хлопчисько, що не має ніякого напрямку, ніякого переконання, що піддається на мінуту всякому сторонньому впливу, але постійно вірний тільки потягам своїх капризів і чуттєвості, яких він не вміє навіть соромитися. Важко сказати, у чому полягає його чарівність, чим він міг подіяти на розумну й серйозну дівчину, як Наташа. Вона червоніє за нього, коли він починає брехати Іванові Петровичу різну нісенітницю в той самий момент, як він зустрів Наташу, щоб відвезти її до себе; вона благає Івана Петровича поглядом —і не судити його строго… Ну, скажіть, яке ж захоплення, яка любов при таких відносинах?
Але чи мало буває аномалій, а м. Достоєвський має, так сказати, привілей на них зображення
Від м. Голядкина до Фоми Хомича в «Селі Степанчикове» він зобразив на своєму столітті багато хворобливих, ненормальних явищ. Міг узятися й за зображення виняткової, ненатуральної любові Наташи до дряннейшему фата, що, по всіх очікуваннях здорового глузду, не міг не здаватися їй противним. Покладемо навіть, що сама ненормальність-те, чудність подібних відносин і вразила художника й змусила його зайнятися їхнім відтворенням. Але адже ми знаємо, що художник —і не пластинка для фотографії, що відбиває тільки теперішній момент: тоді б у художніх творах і житті не було, і змісту не було. Художник доповнює уривчастість схопленого моменту своїм творчим почуттям, узагальнює в душі своєї окремі явища, створює одне струнке ціле з розрізнених рис, знаходить живий зв’язок і послідовність у нескладних, очевидно, явищах, зливає й переработивает у спільності свого світогляду різноманітні й суперечливі сторони живої дійсності. Тому щирий художник, роблячи своє створення, має його в душі своєї цілим і повним, з початком і кінцем його, з його таємними пружинами й таємними наслідками, незрозумілими часто для логічного мислення, але открившимися натхненному погляду художника. Такими саме щирий художник представляє свої створення й для інших; вони для всіх робляться прості, зрозумілі, законні. Речі, самі далекі для нас у нашім звичному житті, здаються нам близькими в створенні художника: нам знайомі, начебто родинні, і болісні шукання Фауста, і божевілля Ліра, і жорстокість Чайльд-Гарольда; читаючи їх, ми до того підкоряємося творчій силі генія, що знаходимо в собі сили, навіть з-під всього бруду й вульгарності, що обсипала нас, просунути толову на світло й свіже повітря й усвідомити, що дійсно створення поета вірно людській природі, що так мабуть, що інакше й бути не може… Зрозуміло, не все генії, і не від усіх можна чекати подібного ефекту, але все-таки до відомого ступеня він є й у кожному художньому творі, і притім поети з меншим талантом звичайно є публіці зі створеннями, у яких і ідеї відбилися порівняно меншій важливості й просторості; але все-таки хоч що-небудь, хоч у самих маленьких розмірах, але відбилося що-небудь повне й самобутньо: інакше нема чого шукати в добутку й ознак художнього таланта 10.
Так нехай би в романі м. Достоєвського відбилася у своїй повноті хоч отаке маленьке, мініатюрне завдання життя {Не говорю, щоб художник задавав собі завдання, а щоб у нього відбилася, розв’язалася вона сама собою, хоч би неведомо для нього; а те знову скажуть, що я нав’язую художникові утилітарні теми.}, як може сморідна комашка, подібна Алеше, вселити до себе любов чималій дівчині. Роз’ясни нам автор хоч це, —і ми б готові були простежити його оповідання крок еа кроком, і вступити з ним у які завгодно художні й психологічні міркування. Але адже й цього немає: п’ять місяців, у які виникла й дійшла до свого страшного пароксизму любовна гарячка Наташи, не визнані гідними ні однією сторінкою. Серце героїні від нас сховано, і автор, очевидно, розуміє в його таємницях не більше нашого. Ми з довірою звертаємося до нього й запитуємо: як же це могло трапитися? А він відповідає: от подите ж —і трапилося, та й годі.—і Так, мабуть, додасть до цього: надзвичайно дивний випадок… а втім, це буває.—і чи Не завгодно шукати художнього змісту в подібному добутку?