Забиті люди (Бедние люди Достоєвський Ф. М.) — Частина 4

А потім, коли Наташа вже зробила свій дивний крок, безглуздість якого вона розуміла ще раніше, потім —і як вона жила з Алешей? Який процес відбувся в душі її з перших днів цього нового життя до того дня, коли ми в перший раз знову бачимо її в розмові з Іваном Петровичем і коли вона висловлює рішення, що з Алешей повинна розстатися? Про все це ми маємо кілька незначних слів, укинутих мимохідь в опис квартирної обстановки Наташи й рівно нічого не пояснюючих… Як видно, не це цікавило автора, не отут було для нього головна справа. У чому ж? Розібрати важко вже й тому, що дія роману дивним і непотрібним образом двоїться між історією Наташи й историею маленької Неллі, чим рішуче порушується стрункість враження. Але як обидві ці історії вертяться біля князя Валковского, те можна думати, що основу роману, зерно його, становить саме відтворення характеру цього князя

А вдивляючись у зображення цього характеру, ви знайдете з любов’ю змальоване суцільне неподобство, збори злочинницьких і цинических рис, але ви не знайдете отут людської особи… Того примирного, розв’язного початку, що так могуче діє в мистецтві, ставлячи перед вами повної людини й змушуючи переглядати його людську природу крізь всі напливние мерзенності, —і цього початку немає ніяких слідів у зображенні особистості князя. Тому-Те ви не можете не відчути жалю до цієї особистості, не зненавидіти її тією вищою ненавистю, що направляється вже не проти особистості властиво, але проти типу, проти відомого розряду явищ. І адже хоч би невдало, хоч би як-небудь спробував автор заглянути в душу свого головного героя… Ні, нічого, ні спроби, ні натяку… Як і що зробило князя таким, як він є? Що його займає й хвилює серйозно? Чого він боїться й чому нарешті вірить? А якщо нічому не вірить, якщо в нього душа зовсім вийнята, те яким образом і при яких посредствах відбувся цей цікавий процес? Ми вправі жадати від автора пояснень на подібні речі, навіть не пред’являючи на нього особливо величезних претензій. Не говорячи про гігантів поезії, ми маємо навіть у себе добутку, що задовольняють цим скромним вимогам: ми знаємо, наприклад, як Чичиков і Плюшкин дійшли до свого теперішнього характеру, навіть знаємо почасти, як заледащів Ілля Ілліч Обломів… Але м. Достоєвський цією вимогою зневажив зовсім. Як же після цього розбирати характер князя з естетической точки зору?

Та й взагалі треба бути занадто наївним і недосвідченим, щоб серйозно й докладно, з доказами, виписками й прикладами розбирати естетическое значення роману, що навіть у викладі своєму виявляє відсутність претензій на художнє значення. У всьому романі діючі особи говорять, як автор; вони вживають його улюблені слова, його звороти; у них такий же склад фрази… Виключення надзвичайно рідкі. Починаючи з того, що всі особи називають один одного неодмінно голубчиком (крім, може бути, князя), і закінчуючи тим, що вони всі люблять вертітися на тому самому слові й тягти фразу, як сам автор, —і у всім видний сам автор, а не особа, що говорило б від себе. Можна б про всім цьому довго тлумачити, якщо б мені не було нудно переконувати читачів у тім, що для мене, по суті, зовсім не цікаво; можна б згрупувати кілька виписок, які все разом представляли б щось досить комічне. Але від усього цього я хочу звільнити себе. Приведу, мабуть, одну тільки виписку, зате довгу, —і це коли Наташа, зрозумівши намір князя, пояснює йому, що значило його сватовство. Спочатку Наташа історично викладає попередні обставини до того вечора, коли Алеша оголосив Каті, нареченій своєї, що любить Наташу. Потім вона продовжує:

Ви запитали себе в той вечір: що тепер робити? Алеша у всім підкориться, але в цьому вже нізащо не підкориться; цілком випробувано. Мало того, чим більше його гнати, мучити, —і тим більше в ньому буде опору; тому що він саме такий, як всі слабкі, але чесні люди; не женете їх, не переслідуйте, вони й не подумають пручатися; а переслідуйте, то ви самі ж розпалите в них опір, що без вашого переслідування їм би й у голову, може бути, не прийшло. Спокусою теж, виявилося, тепер не можна взяти: колишній вплив ще занадто сильно, і ви тільки в цей вечір цілком догадалися, як воно сильно. Що ж робити?

Ви й придумали:

Що, якщо припинити над ним усяке переслідування? Що, якщо зняти з його те, чим тяготиться тепер його серце, зняти те, що він вважає своїм обов’язком, обов’язком? Адже, може бути, тоді в ньому пройде й жар і весь потяг до цього обов’язкам

От, наприклад, він любить тепер цю Наташу; чого ж краще: сказати йому прямо, що не тільки він може тепер неї любити, але навіть дозволяється йому виконати у відношенні до неї всі свої обов’язки, всі, чим він страждає за цю Наташу, і не тільки дозволити, але навіть як-небудь звернути цей дозвіл ледве не в наказ, сказати йому, що він повинен на ній женитися, частіше повторювати йому, що це його обов’язок, —і одним словом усе, що він говорив сам собі щодня вільно, від серця, все це звернути тепер навіть у примус. Ну, що тоді буде?

—і Наталя Миколаївна!—і закричав князь.—і Все це один розлад вашої уяви, ваша помисливість; ви поза собою, ви перебільшуєте!—і Й князь із видом жалю потис плечима

—і От що тоді буде, —і продовжувала Наташа, начебто не обертаючи ні найменшої уваги на слова князя.—і По-перше, думали ви, я остаточно залучу до себе його серце, і він засоромиться всякої недовірливості до мене; а це мені дуже придасться тепер! Перше враження буде, покладемо, невигідно; він зрадіє. Він хоч і захоплюється новою любов’ю; але адже він сам ще не знає про цю нову любов, він дотепер ще думає й упевнений, що як і раніше, як півроку назад, з тим же жаром, з тою же пристрастю любить свою Наташу. Він хоч і прив’язався до Катерине Федорівни, але думає, що це тільки так: йому добре, весело з нею, —і відомо чому; так він і не запитує про цьому! І хоч серце щодня тягне його усе сильніше до нової любові, але він зовсім упевнений, що там, у колишній любові, у Наташи, всі по-старому й ніяких немає змін. Він тому ще зрадіє, що дійсно дотепер ще любить цю Наташу; адже вона друг його, він так звик до неї; він навіть про свою Катю (з якої він тепер на ти) їде до неї, до першого, розповідати; він стільки разів бачив її страждання, і стільки сам страждав від її страждань!.. І тому він зрадіє, покладемо так, та й нехай його; воно навіть і добре: радість обновляє, через радість старе забувається; одній горі памятно: все це тільки на мінуту; зате майбутнє вигране…

Зате він, перший раз в усі ці півроку, ляже спати спокійно, з полегшеним серцем: воно вже не буде уболівати за Наташу. Він не буде просипатися в сні й з тоскою думати: «Якось вона? щось вона? чим це скінчиться? чим улаштується?» Тепер всі добре, і на інший же день він відчує зовсім мимоволі, без усякого розрахунку, що, слава богові, він уже не боржник; тепер усе влаштувалося, і вона вже все одержала, що він навіть більше їй віддав, чим сама вона думала; він віддасть їй всю свою майбутність, і повинна ж вона оцінити це, тоді як дотепер він повинен був цінувати всі, чим жертвувала йому Наташа. От і легше на душі й дихається вільніше, і так мимоволі це все подумається, так без розрахунку, з таким добрим, теплим почуттям! А ви дивитеся так про себе думаєте: «Це все добре: кілька днів пройде, і з ним трапиться те ж саме, що буває з усіма закоханими незабаром після весілля; перешкод ні, усе досягнуто, і любов сама собою байдужіє; там наступає нудьга; там захочеться нового; життя не любить спокою: серцю хочеться жити

А отут як навмисно нова любов ще колись почалася; вона вже є, і винаходити її не потрібне».

—і Романи, романи, —і вимовив князь напівголосно, начебто про себе, —і самота, мрійність і читання романів

—і Так, на цієї-те нової любові ви всі й заснували, —і продовжувала Наташа, не слихав і не звернувши уваги на слова князя, вся в пропасному жарі й усе більше й більше захоплюючись, —і і які шанси для цієї нової любові! Адже вона почалася ще тоді, коли він ще не довідався всіх досконалостей цієї дівчини! У ту саму мінуту, коли він у той вечір відкривається цій дівчині, що він не може неї любити, тому що борг і інша любов забороняють йому це, —і ця дівчина раптом виявляє перед ним стільки шляхетності, стільки співчуття до нього й до своєї суперниці, стільки серцевого прощення, що він, хоч і вірив у її красу, але й не думав до цієї миті, щоб вона була так прекрасна! Він і до мене тоді приїхав, —і тільки й говорив що про неї; вона занадто сильно вразила його. Так він назавтра ж неодмінно повинен був відчути непереборну потребу побачити знову цю прекрасну істоту, хоч із однієї тільки подяки. Та й чому ж до неї не їхати? Адже та, колишня, уже не страждає, доля її вирішена, адже тої ціле століття віддається, а отут одна яка-небудь хвилинка… І що за невдячна була б ця Наташа, якщо б вона ревнувала навіть до цієї хвилинки? І от непомітно віднімається в цієї Наташи, замість мінути, день, інший, третій…