Нині в нас рішення прості: якщо люди крадуть, значить —і поліція погано робить свою справу; якщо хабарі беруться, значить —і начальник ковпак… і т.п. А тоді виходило інший раз: краде людина тому, що роботи не знайшов собі й з голоду вмирав; хабара бере, щоб п’ятнадцять душ сімейства прокормити… Результати, дуже несхожі в моральному відношенні: один будить у вас людське почуття й мужню думку, іншої веде вас у поліцію й змушує завмирати на юридичній формі
Г. Достоєвський у першому ж своєму добутку з’явився чудовим діячем того напрямку, що назвав я по перевазі гуманическим. В «Бідних людях», написаних під свіжим впливом кращих сторін Гоголя й найбільш життєвих ідей Бєлінського, м. Достоєвський із всею енергією й свіжістю молодого таланта прийнявся за аналіз його аномалій, що вразили, нашої бідної дійсності й у цьому аналізі вмів виразити свій високо гуманний ідеал. Ідеал цей не належав йому винятково й не їм внесений у російську літературу. У вигляді сентенцій про те, як «самий знехтуваний і навіть злочинна людина є проте брат наш» і т.п., —і гуманический ідеал проявлявся ще в нашій літературі кінця минулого сторіччя внаслідок поширення в нас у той час ідей і творів Руссо. Але ці привізні сентенції погано тоді ладили з російським життям, і мало було людей, які б могли серйозно й глибоко ними перейнятися. Державін усе оспівував незначність людей взагалі й велич деяких сановників особливо; про права ж людських думав так мало, що умиленно захоплювався тим, як йому —і
И знати, і мислити дозволяють!..15
Про Карамзина, звичайно, нема чого й говорити: щоб бачити, до якого ступеня свідомість загальних людських прав і інтересів було йому чужо, досить перелистовать його «Листа російського мандрівника», особливо із Франції. У Пушкіна проявляється подекуди повага до людської природи, до людини, як людині, але й те большею частию в епікурейському змісті. Взагалі ж він був занадто мало серйозний, або, говорячи словами естетиков, занадто гармонічний у своїй натурі для того, щоб займатися якими-небудь аномаліями життя. Він у всім бачив тільки прекрасне й малював тільки поетичні сторони: принадність розкішного бенкету, стрункість колон, що йдуть у битву, грандіозність падаючої лавини, «пахощі словесного єлею», що пролився на нього з якоїсь «висоти духовної», та ін. та ін. Тільки Гоголь, та й то не раптом, вносить у нашу літературу гуманический елемент: в «Старосвітських поміщиках» виразився він уже дуже ясно, але, як видно, важливість його не цілком оцінив тоді сам Гоголь: принаймні «Ревізор» оброблений щодо цього досить слабко, що й подало привід деяким називати всю комедію фарсом і всі особи —і карикатурами. Але чим далі, тим сильніше виказивалась у Гоголя гуманическая сторона його таланта, і навіть всупереч своїй волі, чекаючи світлих і чистих ідеалів, він усе зображував своїм могутнім словом «бідність, так бідність, так недосконалість нашого життя» 16. По цьомуе-те шляхи направився й м. Достоєвський
У різних видах і випадках представив нам м. Достоєвський недолік поваги людини до самої себе й недолік поваги до людини інших людей. Здається б, справа простої, —і здається, коли читаєш ці повісті, —і людина народилася, виходить, повинен жити, виходить, має право на існування; це природне право повинне мати й природні умови для своєї підтримки, тобто засобу життя. А тому що ця потреба засобів є потреби загальна, те й задоволення її повинне бути однаково загальне, для всіх, без підрозділів, що от, мов, такі-те мають право, а такі-те немає. Заперечувати чиє-нибудь право в цьому випадку значить заперечувати саме право на життя. А якщо так, то в межах природних умов рішуче всяка людина повинен бути повною, самостійною людиною й, вступаючи в складні комбінації суспільних відносин, вносити туди цілком свою особистість і, приймаючись за відповідну роботу, хоча б і найнікчемнішу, проте —і ніяк не скрадати, не знищувати й не заглушати свої прямі людські права й вимоги. Здається, ясно. А тим часом —і отчого ж цей Макар Олексійович Девушкин «ховається, ховається, тріпотить», безперервно соромиться за своє життя, «так навколо себе збентеженим поглядом поводить, так прислухається до кожного слова» і єдина розрада знаходить у тім, що він людина маленький, людина незначний? Отчого Горщиків цей —і «жалюгідний, кволої такий: коліна в нього тремтять, руки тремтять, голова тремтить, боязкий, боїться всіх, ходить стороночкой?» Отчого це батько Покровського, має такий вид, що «він чогось начебто соромиться, що йому начебто самого себе совісно», і в розмовах із сином —і «приподимается небагато зі стільця, відповідає тихо, подобострастно, майже із благоговінням»? А отчого м. Голядкин у болісних і марних спробах «бути у своєму праві» і «іти своєю дорогою» —і съеживается до останніх поступок свого теперішнього права й нарешті, не витримавши в слабкій голові своєї ідеї, що під його право все підкопуються, мішається в розумі? Отчого також м. Прохарчин двадцять років скнарить і бідує, усе від думки про незабезпеченість і нарешті від цієї думки захваривает і вмирає? Отчого цей молодий чиновник Шумків уважає себе нелюдом людства й мішається на тім, що його віддадуть у солдати за те, що він, захопившись ніжностями з невестою, не встиг переписати на термін дорученої від його превосходительства паперу, що до того ж зовсім і не був срочною? Отчого маленька Некрапка так знищується перед Катею? Отчого Ростанев відрікається від своєї волі перед Фомою Фомичом і вважає себе рішуче невартим любові Настеньки, своєї гувернантки, що жагуче любить? Отчого Наташа втрачає свою волю й розум і Іван Петрович шанобливо цурається перед вітрогоном Алешею? Отчого старий Ихменев, переносячи всілякі мучення батьківської любові, не хоче простити свою дочку, щоб не показати виду поступки князеві і його синові? Отчого маленька Неллі так дико приймає послугу Івана Петровича і йде збирати милостиню, щоб на зібрані гроші купити йому розбиту нею чашку? Де причина всіх цих диких, разюче дивних людських відносин? У чому корінь цього незрозумілого розладу тим часом, що повинне б бути по природному, розумному, порядку, і тим, що виявляється на ділі?
Ми вже сказали, що прямої відповіді на такі запити не дає жодне особу, жодна повість м. Достоєвського окремо. Щоб знайти відповідь, ми повинні групувати їх і пояснювати одні іншими
Люди, яких людське достоїнство ображене, є нам у м. Достоєвського у двох головних типах: лагідному й запеклому. Перші не роблять уже ніякого протесту, відмінюються під вагою свого положення й серйозно починають запевняти себе, що вони —і нуль, нічого, і що якщо його превосходительство заговорить із ними, то вони повинні вважати себе щасливими й облагодіяними. Інші, навпроти: бачачи, що їхнє право, їхні законні вимоги, те, що їм свято, із чим вони в мир увійшли, —і зневажається й не зізнається, вони хочуть розірвати з усім навколишньої, зробитися далекими всьому, бути достатніми самим для себе й ні від кого у світі не попросити й не прийняти ні послуги, ні братнього почуття, ні доброго погляду. Саме собою зрозуміло, що їм не вдається виявляти стійкість, і тому вони вічно незадоволені собою, проклинають себе й інших, задумують самогубство й т. п.