Забиті люди (Бедние люди Достоєвський Ф. М.) — Частина 9

Тут не тільки встановлена й підтримується відомого роду ієрархія… Це б ще не штука: мало що можна встановити й підтримати силою, —і й кардинальське керування тримається дотепер у Римі… Але тут не те: тут стала ієрархія не має навіть потреби бути підтримувана: так ясна для всіх її користь і необхідність, настільки заслужила вона внутрішнє схвалення кожного, навіть найменш нею ублаготворенного, настільки все при ній усвідомлять себе щасливими й задоволеними… Не можна всім бути богатими, усім талановитими, всім гарними; не можна всім начальствовать, усім бути на перших місцях; але щирий ідеал держави полягає в тому, щоб усякий був задоволений на своєму місці, усякий усвідомлював законність і глибоку справедливість свого положення й з такою же охотою корився, з какою інші велять, так само був спокійний і щасливий при своїх десяти карбованцях платні, як інші при двадцяти тисячах доходу. Отоді може здійснитися ідеал золотого століття; тоді, якщо навіть хто й неприємності від інших потерпить, —і й це не розбудує ні загального ходу справ, ні його власного счастия, тому що й у неприємностях цих він буде бачити справу законн і корисне й буде примирятися з ними, як з річними змінами. Усякий член ідеальної ієрархії буде міркувати, як міркує, наприклад, Макар Алексеич про начальнических распеканциях, із приводу насмішника, що дерзнув іронічно про їх відгукнутися: «Отчого ж і не розпекти, коли потрібно нашого брата розпекти?.. Ну, так покладемо й так, наприклад, для тону розпекти, —і ну, і для тону можна; потрібно привчати, потрібно острашку давати… А тому що різні чини бувають і кожний чин вимагає зовсім відповідної по чині распеканции, те природно, що після цього й тон распеканции виходить разночинний; —і це в порядку речей! Так адже на тім і світло коштує, що всі ми, один перед іншим тону задаємо, що всяк з нас один іншого розпікає. Без цієї обережності й світло би не стояло, і порядку б не було».

Уявите собі ідеальну державу, яке б у підставі своєї організації поклало подібну філософію й у якому всі члени перейнялися б нею глибоко й щиро, всім серцем, всією істотою своїм: що за щасливе була б держава! Яке вічно нерушимий спокій, яка безперервна тиша, який мир і благодушність панували б у ньому!

Ніхто б не домагався того, чого не дане йому, ніхто не рвався б з місця, на якому поставлений, ніхто не міркував би про те, що вище його звання. Від бідняка думка зробитися богатим була б так само далека, як бажання пролізти крізь голкові вуха; столоначальник не думав би критикувати розпоряджень свого секретаря, як не критикує він настання ночі після дня, і навпаки; навіть який-небудь юнак із дрібної сошки, посаджений за переписку паперів, точно так не здумав би тоді мріяти про подвиги, про славу й т.п., як тепер не приходить йому в голову мріяти, наприклад, про перетворення своєму в крокодила, що живе в Єгипті, або в допотопного мастодонта, відкритого в північних льодах. Усюди розлите був б благодатний спокій, без усяких поривів і хвилювань. Всі були б на своїх місцях. Одні їздили б у колясках, жили в чудових палатах, займалися розпіканням інших, інші ходили б пішки по бруду в дірявих чоботах, жили в сирих кутах і одержували распеканции, —і але ті й інші однаково були б спокійні й задоволені своєю долею. Ті й інші існували б поруч, друг поруч друга, так само безтурботно, як існують дуб і кропива, хоча й віднесені Линнеем до одного розряду по його системі, але нітрохи що не помишляют про звабну рівність один з одним 18. Не було б тоді мерзенної заздрості, недозволенних прагнень, усякого роду побоювань і підкопів; люди жили б, як святі в царстві небесному: багато буде в раї обителей, багато ступенів блаженства, але нижчі ступені будуть по-братньому співчувати вищим і самі насолоджуватися відблиском того вищого блаженства, якого визнані гідними вибрані. Так було б і на землі в тій ідеальній державі, у якому б всі члени перейнялися тими чистими поняттями про суспільну ієрархію, які зараз були наведені… І що всього важливіше —і подібний пристрій могло б тривати вічно, тому що воно не містить у собі ніяких елементів руйнування, —і нічого, що б обіцяло хоч у віддаленому майбутньому порушити загальний спокій і блаженство. Ідеальне суспільство, засноване на здорових поняттях про суспільну ієрархію, могло б існувати цілі століття спокійно, мирно й щасливо, і хіба який-небудь геологічний переворот міг би зруйнувати його ідеальні досконалості…

Але, на превеликий жаль друга людства, не відшукується філософський камінь, не буває повної досконалості на землі, немає ніде такого ідеального суспільства, яке ми припускали… Говорять, за давніх часів, яких ми з вами, читач, уже й не пригадаємо, було щось подібне влаштоване в Індії, та й то за допомогою самого Брами. Парія від браміна була так само далека, і пропасти між ними була майже так само непереходима, говорять, як пропасти між Макаром Алексеичем і його превосходительством. А на тім світлі, говорять індійці, із семи кіл, у яких давалися смертним різні види блаженства, самим вищим уважався той, де людина втрачала зовсім свою особистість, волю, свідомість, поринав у лоно Брами й рішуче, без сліду, знищувався в ньому. Це була вища крапка верховного блаженства, яку тільки могло уявити собі індійське навчання. Здається, —і чого б краще: суспільство з подібними початками не повинне б загинути, але повинне б постійно розширювати коло своїх щасливих членів…—і Але —і таке недосконалість людської природи!—і й індійське навчання й пристрій валив, і якщо тепер залишається ще, те лише в жалюгідних наслідуваннях і переробках, далеких від досконалостей первісного зразка. Щось подібне влаштували були батьки єзуїти в Парагвайській республіці; але й там успіх був далеко не повний. Про інші слабкі спроби досягти ідеалу, роблених, наприклад, у Неаполе, в Австрії й в інших країнах, нема що говорити. Теорія приймалася добре, проводилася в різних установах, викладалася в школах, проповідувалася в церквах ченцями різних орденів, проникнула навіть у домашнє виховання, захоплюючи в такий спосіб людини в самі ніжні, самі вразливі його роки: але —і всі не взапас! Більшість приймала теорію, не мало нічого сказати проти її; але не могло або не вміло заспокоїтися на ній. Якесь шукання не переставало тривожити людей, і от яка-небудь порожня випадковість, незначне зіткнення —і й усе схвильовано, і ідеал безперервної тиші злетів порохом на повітря… Моралісти затверджували, що все це від розтлінності людського роду й від потьмарення розуму його; інші, навпроти, кричали, що теорія нібито ідеальної організації, що складає в знеособленні людини, противна природним вимогам людської природи й тому повинна бути відкинута, як негідна, і поступитися місцем інший, що визнає усі права особистості й принцип нескінченного розвитку, нескінченного ходу вперед, тобто прогресу, на противагу застою

Ми, тобто росіяни й переважно літератори, звичайно тримали себе осторонь від всіх цих суперечок, що відбувалися на заході Європи

Ми в цей час займалися своїми питаннями: про торгівлю найдавнішої Русі, про талант м. Щербини, про Иакове Мнихе, про зооморфических божеств у слов’ян, захоплювалися співом Марио й листами Івана Олександровича Чернокнижникова, жалували про майже одноразову кончину Жуковського, Гоголя й Загоскина й дивувалися ковам англійців, що готовились проти нас… Словом —і ми, як і завжди, робили своя справа й у те, що нас не стосується, не мішалися: «Помаленечку, втихомолочку жили, нікого не торкаючи, —і намагалися, щоб води не замутити». Проте під час уже дуже недавнє, коли хтось крикнув: «Прогрес!», та й сховався, —і й пішли з тих пор хвалити прогрес і сварити застій на чому світло коштує. Як і чому трапилося це —і поясните! Говорять, тому, що прогрес необхідний людині, що скоріше зарізати його можна, чим змусити не бажати прогресу… Не знаю, може воно й так. Подивимося, чи не відповідять нам що-небудь узяті нами особи, відтворені художническою силою. Відомо, що адже художник завжди безсторонній: до спор і теорій він не доторкається, а спостерігає тільки факти життя, та й малює їх, як уміє, —і зовсім не думаючи, кому це послужить, для якої ідеї придасться. І тому-те саме чудовий художник важливий у суспільному змісті: у житті-те ще коли набереш фактів, та й ті будуть бліді, отривочни, спонукання неясні, причини змішані; а отут, мабуть, і одне або два явища представлені, так зате так, що після них уже ніякого сумніву не може бути відносно цілого розряду подібних явищ