Твір по літературі: Жіночі образи в романі М. Лермонтова «Герой нашого часу» Про жіночі образи XIX сторіччя прийнято говорити «чарівні». І це правда. Жінка — джерело радості, сили й натхнення. Лермонтов писав: «И ненавидимо ми, і любимо ми випадково, / Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові, / И царює в душі якийсь холод таємний, / Коли вогонь кипить у крові». Ці слова як не можна краще розкривають характер головного героя роману Печорина і його відношення до жінок.
Їх у добутку три: Бела, князівна Мері й Віра Бела — юна черкеска, про яку ми довідаємося з оповідання Максима Максимича. Печорин, побачивши її на весіллі, був полонений її зовнішністю і якийсь необичайностью. Вона здалася йому втіленням безпосередності, природності, тобто всього того, чого Печорин не зустрічав у знайомих йому світських дамах. Його дуже захопила боротьба за Белу, але коли всі перешкоди були знищені й Бела з радістю прийняла свою долю, Печорин зрозумів, що він обманулся: «…любов дикунки деяким краще любові знатної панянки, неуцтво й простодушність однієї так само набридають, як і кокетство інший». Втім, не будемо забувати, що ця думка не автора, а Печорина, що, як відомо зі змісту роману, швидко у всім разочаровивался.
У Бели сильний цільний характер, у якому є й твердість, і гордість, і сталість, адже виховувалася вона в традиціях Кавказу Зовсім іншої виглядає князівна Мері. Про неї ми довідаємося із щоденника Печорина, у якому докладно описане «водяне суспільство» Пятигорска, де перебував герой. Уже в першій розмові із Грушницким про князівну Мері звучить іронічний, трохи глузливий тон оповідання Мері Лиговская зовсім молода, гарна собою, недосвідчена, кокетлива Вона, природно, не дуже добре розбирається в людях, не бачить фарсу Грушницкого, недорозуміє тонко розрахованої гри Печорина. Їй хочеться жити так, як прийнято в її колі, з деяким марнославством, блиском.
Мері стає предметом суперництва між Грушницким і Печориним. Ця неварта гра одного губить, іншого забавляє. У Печорина, втім, є й своя мета: буваючи в Лиговских, він має можливість бачити там Віру. У такій обстановці, здається, князівні Мері було дуже важко бути самої собою й, можливо, виявити свої кращі якості Чому Печорину так нудно й самотньо? Відповісти на це питання — виходить, розкрити причину його прикростей. Печорин — неординарна особистість, отже, він по-своєму шукав це й у жінках, шукав ту, котра могла б цілком захопити його душу. Але такий не перебувало. І, на мій погляд, Лермонтов ставив перед собою завдання набагато ширше, ніж просто показати молодих, недосвідчених, нещасних дівчин, роздавлених егоїзмом Печорина.
Любов Печорина дана начебто схематично. Лермонтов не показав, якщо можна так сказати, цілком цього почуття. Печорин плакав, коли загнав коня, але не наздогнав Віру. Однак це був усього лише тимчасовий порив душі й не більше того. Ранком він знову став самим собою. Так, Віра — тільки хворобливе минуле Печорина. Він не був щасливий з нею, тому що вона була чужою дружиною, що, зрозуміло, було нестерпно для самолюбства Григорія.
Немає! Це не для Печорина! Може бути, тому, щоб знайти загублену рівновагу, вона так холодний з юними, закоханими в нього жінками Лермонтов відокремлює себе від Печорина, заявляючи, що портрет героя складений з пороків усього суспільства. Втім, у відносинах Печорина й Віри мені бачиться відбиття трагічної нерозділеної любові Лермонтова до Вареньке Бахметьевой. Поет любив її все своє коротке життя. Він писав про неї: «У ніг інших не забував я погляд твоїх очей, / Люблячи інших, я лише страждав любов’ю колишніх днів». У цьому, здається, автор схожий на свого героя.
Лермонтов був гарний, його любили багато жінок, але він постійно вертався в думках до образа своєї улюбленої Лермонтов не випадково приділив величезну увагу жіночим образам у своєму романі. Жодна серйозна проблема, тим більше проблема героя й часу, не може бути розглянута поза прекрасною й кращою половиною людства, поза її інтересами, переживань і почуттів. Одним з відкриттів, зроблених тут письменником, було використання принципу: розповідайте мені, хто любить цієї людини, і я складу про нього подання. Жіночі характери «Героя нашого часу» допомогли авторові повніше розкрити образ Печорина й додали самому роману якусь неповторність і зовсім особливу принадність Про життя М. Ю. Лермонтова написана чудова книга Новикова «Про душі живих і мертвих», про нього створене багато критичних статей. Якщо Пушкін є творцем першого реалістичного роману про сучасність у віршах, то Лермонтов — автором першого реалістичного роману в прозі. Його добуток відрізняється тією глибиною психологічного аналізу, що дозволила Чернишевському побачити саме в Лермонтові безпосереднього попередника Лева Толстого