Жирмунська Н. А. Історико-філософська концепція И. Г. Гердера й історизм Освіти.
РАН
Сериальние видання / XVIII століття / Випуск 13
Гердер будує свою власну концепцію, багато в чому критичну стосовно своїх попередників і у всякому разі якісно нову.)- Гегеля й В. Гумбольдта, у свій час послужила основою для рішучого протиставлення його позицій філософії Освіти. Протягом багатьох десятиліть Гердера тлумачили саме в дусі повного розриву із цією філософією, зокрема й у розумінні історичного процесу.) усього прямолінійного тлумачення ідеї прогресу. Але попри все те Гердер зберігає ряд важливих моментів, характерних саме для просвітительського підходу до історії. У новітній літературі про Гердере підкреслюється цей зв’язок його з Освітою.1) і потім у Ризі, що завершується «Щоденником моєї подорожі в 1769 р.» (Jour) . Потім ряд робіт, задуманих під час короткого перебування в Страсбурзі й завершених у Бюкебурге ( 1771-1774 гг.). Тут поряд з відомими статтями по літературі, фольклору й мові, у великому ступені отражающих уже вироблене Гердером розуміння історичного процесу, для нас особливо цікавий перший начерк всесвітньої історії «Ще один досвід філософії історії для виховання людства» (Auch ei), що підсумовує історичні погляди Гердера періоду «бури й натиску». І нарешті, уже у Веймаре, в 80-е роки Гердер пише «Ідеї про філософію історії людства» (Idee) — фундаментальна праця, багато в чому розвиваючій думці бюкебургского твору, але вже перейнятою іншою загальною концепцією. У цьому добутку пізнього періоду особливо ясно виступає органічний зв’язок Гердера з ідеями Освіти, щоправда, поглиблена й збагачена новим розумінням історії, завойованим у боріннях і шуканнях «бури й натиску». До цієї праці й кола ідей примикають написані вже в 1790-х рр. «Листа для заохочення гуманності», що не представляють, однак, систематичної історичної концепції або тим більше історичного нарису. Зв’язок Гердера з ідеями Освіти в цих роботах проявляється насамперед в ідеї гуманності, що Гердер уважає внутрішнім змістом і метою історичного розвитку людства.) представляють полеміку з нею.)»Щоденнику моєї подорожі», зміст і стиль якого явно несуть на собі печатка того, що незабаром одержить назву «бури й натиску», ми зіштовхуємося із чисто просвітительськими міркуваннями про мету й зміст вивчення історії: воно необхідно для сьогодення й майбутнього, для виховання й освіти роду людського, для повчання правителів і поліпшення законодавства. Мріючи написати універсальну книгу для виховання людини, Гердер основне місце в ній приділяє філософськи осмисленому огляду всесвітньої історії. Гердер накидає на сторінках «Щоденника» план цієї книги (бути може, перший задум майбутньої бюкебургской роботи, що у свою чергу послужила конспективним і фрагментарним начерком до «Ідей про філософію історії людства»). Він має намір брати з теології, історії, моралі, релігії лише те, що безпосередньо нуяшо для людства, що допомагає освітити й підняти його, показати його в новому світлі.2Гердера в контексті його визріваючих у цей період поглядів на історію.)»Щоденнику» Гердер мріє про план реформ — широко задуманої державної діяльності, полем додатка якої йому бачиться Росія. Це звертання до Росії не випадково. Воно підказано насамперед біографічними передумовами. Виявившись по закінченні Кенигсбергского університету в Ризі, Гердер попадає тим самим в орбіту Російської імперії. Контраст між провінційною замкнутістю німецького мелкодержавия й грандіозними масштабами Росії, освяченими до того ж спогадом про Петровской епоху, будить у ньому жвавий інтерес до російської історії й сучасності. Росія представляється йому благодатним ґрунтом для розвитку й втілення його філософських і педагогічних ідей.)3 Поряд із книгами Шлецера, Міллера й інших названий і німецький переклад «Древньої Російської історії» Ломоносова
Особливо його залучає фігура Петра. Сприйняття особистості й діяльності Петра в Гердера збігається із загальпросвітительською традицією. Так само як і Вольтер, він бачить у Петрові ідеал освіченого монарха, протиставляє царя-реформатора, що будує нову державу й прилучає свій народ до культури й освіти, королеві-завойовникові Карлові XII, історично пов’язаному з епохою, що йде в минуле. У цілому це тлумачення Петра збережеться й у пізніх роботах Гердера. Однак принципово новим у порівнянні з вольтерівською інтерпретацією є те, що Гердер зв’язує мирний творчий характер діяльності Петра (який він підкреслює на противагу Карлові XII) з національним характером слов’янських народів. Ця тема буде згодом розгорнута в «Ідеях про філософію історії людства». Таким чином, в «парадигматичну структуру» образа ідеального освіченого монарха включається настільки важливий для концепції Гердера момент індивідуальної національної своєрідності народу
В «Щоденнику» Гердер розгортає широку картину прийдешнього процвітання й розвитку земель східної Європи. Україна повинна, по його думці, стати новою Грецією, а Росія, Польща, Угорщина — носіями нової культури, подув якої пожвавить одряхлілу Європу.)»молодих народів». При всьому впливі, що Руссо зробив на світогляд молодого Гердера, відношення до нього і його ідей було в Гердера далеко не однозначним, зокрема в питанні філософії історії. «Рід людський, — пише Гердер, — в усі епохи мав своїм змістом і змістом щастя, але в кожну епоху — на свій лад. І ми — у нашу епоху — помиляємося, звеличуючись слідом за Руссо часи, яких уже немає й ніколи не було, створюючи з них для вящего невдоволення собою романічні картини й відкидаючи самих себе».4
Як видно із цієї цитати, у полярному протиставленні загальпросвітительської ідеї прогресу, що розуміється оптимістично, і її руссоистского заперечення Гердер займає третю, зовсім особливу позицію. Ця позиція буде повніше розгорнута їм у наступних роботах, але у вигляді фрагментарних начерків вона присутня вже в «Щоденнику». Думка про якісну своєрідність, неповторність окремих епох і національних культур в історії людства змушує його з надією дивитися на ті сховані, ще не реалізовані сили, які дрімають у народах, поки не залучених в основні лінії розвитку світової історії й цивілізації
Принципова різниця між Гердером і просвітителями старшого покоління полягає насамперед у тім, що вони тлумачать історичний процес у цілому й ідею прогресу зокрема механістично, як прямолінійне сходження від нижчих щаблів до вищого. Сучасність, перевершуючи більше ранні щаблі, тим самим скасовує їх. Так у всякому разі ставиться питання стосовно до нового часу, тобто до послу-античному періоду історії. Втім, абсолютна значимість і антична культура була поставлена під сумнів уже суперечкою «древніх» і «нових», що коштує напередодні Освіти.5
Наскільки неприйнятної для Гердера була така позиція, виявляється з наступного уривка («Ще один досвід філософії історії»): «Звичайно філософ саме тоді найбільше тварина, коли він цілком увірував, що він — бог. Те ж саме відбувається, коли він найвірнішим способом обчислює, як удосконалити мир
Потрібно тільки, щоб усе йшло по ниточці й кожній наступній людині й кожному наступному поколінні вдосконалювалися б відповідно до його ідеалу, у найкращій прогресії, для якої він один установив би показники щастя й чесноти! Тоді наприкінці ряду виявиться він сам — остання, вища ланка, на якому все кінчається».6
На противагу цьому механістичному розумінню прогресу Гердер висуває не ретроспективний ідеал Руссо, а ідею органічного розвитку людського суспільства. «Романічної», тобто умовній, ідеалізованої, схемі протиставляється послідовно розгорнутий динамічний ряд конкретних епох (або «мирів» 7) людської історії, своєрідних і внутрішньо зв’язаних, хоча не завжди ця залежність виступає на поверхні й виявляється доступної для нашого сприйняття й оцінки
Єдність історичного процесу Гердер мислить у формах, аналогічних процесам, що протікають у природі. Але це не формальна аналогія, а скоріше наївно-каузальне осмислення двох взаємозалежних сфер дійсності. В «Щоденнику» чітко видно, як живе спостереження над незнайомим морським пейзажем, життям моря і його мешканців служить поштовхом для несподіваних і сміливих гіпотез про міграції народів:
«Який величний вид відкривається на людську природу, і мешканців морських глибин, і різні климати, як він допомагає усвідомити собі одне з іншого, розкрити взаємозв’язок подій світової історії! Чи південь, чи Північ, Схід або Захід були лоном людства? Де зародився рід людської з його винаходами, мистецтвами, религиями? Чи дійсно він кинувся зі Сходу на Північ і, укрившись серед холодних з велетенською силою розмножуватися там, створив собі, відповідно до клімату, жорстоку й сувору релігію й обрушився зі своїм мечем, своїми законами й звичаями на Європу?»8
У наступних роботах Гердера ми бачимо, як загальпросвітительська ідея обумовленості національної культури, національного характеру, державного устрою й історичної долі кліматом, географічним середовищем трансформується й здобуває діалектичні риси. Ідея єдності процесів, що протікають у природі й у суспільстві, особливо послідовно буде розгорнута Гердером в «Ідеях про філософію історії людства», однак ми знаходимо її як принцип, як кут зору й у самих ранніх його роботах, де вона нерідко наділяється в метафору «віку», «цвітіння, дозрівання й зів’янення».
Уже в першій великій книзі Гердера «Фрагменти про новітню німецьку літературу» (1767) утримується «рапсодія» «Про віки мови», що відповідають, по думці автора, «вікам» у розвитку суспільства: дитинство на древньому (біблійному) Сході, юність — у древній Греції, зрілість — у древньому Римі. У творі «Ще один досвід філософії історії…», порівнюючи древні скотарські народи Сходу із землеробськими й з ремісничими (городянами), Гердер підкреслює їхнє взаємне неприйняття й ворожнечу й доходить висновку: «Це не що інше, як відраза хлопчика до дитини в пелюшках, ненависть юнака до карцеру школяра, але в цілому всі троє зв’язані один з одним і випливають один за іншим. Єгиптянин не став би єгиптянином, не пройди він дитячого навчання в древнього Сходу, грек не став би греком без шкільної ретельності єгиптянина. Саме їхня взаємна ворожість виявляє розвиток, рух уперед, щабля сходів!» 9
Тут робиться явної новизна діалектичного підходу Гердера до проблеми історичного розвитку й прогресу. Не прямолінійно поступальний рух, не механічне нагромадження знань, навичок, культурних цінностей, а боротьба суперечливих явищ і принципів, відштовхування від попереднього щабля при одночасному її інтегруванні є, по Гердеру, стимулом і рушійною силою історичного прогресу
Метафору віків Гердер поширює надалі на всі сфери життя народу — на державний лад, релігію, мистецтво, мову й, звичайно, на літературу. У межах кожного «віку» (тобто кожної історичної епохи й цивілізації) прогресивний розвиток також не мислиться механічно лінійним і односпрямованим сходженням: найвищий підйом і розквіт даної цивілізації, неповторні в їхній своєрідності, але неминуче минущі, звичайно переміняються спадом. «Кожний народ, кожне мистецтво й кожна наука — і все взагалі на світі — має свій період росту, розквіту й занепаду, кожне із цих змін тривало лише той мінімум часу, що був відпущений йому колесом долі; нарешті, на світі не буває двох однакових митей, і отже, єгиптяни, римляне й греки не залишалися однаковими за всіх часів — я содрогаюсь при думці, які мудрі заперечення висловлять на це мудрі люди, особливо знавці історії!» 10)»вічних» культурних і естетических цінностей і «зразків», що представляла наріжний камінь классицистической естетики. Вічне й неминуще значення тої або іншої культурної епохи (насамперед, звичайно, античності) визначається не її універсальністю, а індивідуальною своєрідністю, що виросла з неповторних умов свого часу. Зберігаючи цінність для наступних епох, ця культура не може, однак, служити парадигмою, еталоном, зразком для наслідування, тому що таке наслідування неминуче виллється в епігонство. Проблема епігонства, настільки актуальна для розвитку німецької національної культурної самосвідомості в XVIII в., теоретично осмислюється Гердером у зв’язку із принципово важливим для нього поняттям «духу часу» (Zeitgeist). 11 «Дух часу», що концентрує в собі всі історично неповторна своєрідність даної епохи, виключає всяке уподібнення з боку іншої епохи, іншої культури, перетворює його в учнівське наслідування. Але й усередині певної культурно-історичної єдності в силу його динамічного розвитку виникає передумова епігонства, коли в період неминучого спаду відживаюче своє століття культура силкується відтворити класичні зразки періоду найвищого розквіту.12 Перший випадок багаторазово ілюструється на прикладі європейського неокласицизму (особливо французького), другий — на прикладі елліністичної епохи
Відштовхування від схематичного принципу в осмисленні історії змушує Гердера застосовувати його улюблену метафору «віків» вибірково. Він аж ніяк не наполягає на універсальності намічених їм послідовних стадій, тому що найменше йому властивий який-небудь методичний схематизм. Алегорію віків як що послідовно поміняють один одного світових культур він обмежує древнім миром. Новий час знає свої закономірності в зміні культур, і приурочення тої або інший до відповідної метафори віку стає епізодичним і вибірковим. Пануюча ідея історичної концепції Гердера — ідея індивідуальної специфіки, неповторної своєрідності кожного народу і його історичної долі, кожної епохи в складній взаємодії різних визначальних її факторів виключає моделювання їх по певному заданому зразку. «Ми объемлем наступні один за одним народи й епохи в їхній вічній зміні, як хвилі моря, — кого ми намалювали, кого наздогнало живописующее слово? І зрештою ми объемлем їх не чим іншим, як загальним словом, під яким кожний, бути може, розуміє й почуває, що йому завгодно».13
Пізніше, вертаючись до метафори віків в «Ідеях про філософію історії», Гердер скаже, що на землі існують одночасно всі віки людського суспільства. Народи «дитячі», утягнені в загальний хід історичного розвитку, принесуть нову цивілізацію, як це вже трапилося один раз в епоху катастрофи античного миру. В «Щоденнику» 25-літній Гердер задає собі питання: «И хто знає, чи не з’явиться третій потік з Америки, а під кінець ще один від мису Доброї Надії й із країн, розташованих за ним. Як велична ця історія і як вона необхідна для вивчення літератури в її джерелах, у її розвитку, у її революціях аж до сьогоднішнього дня!»14
Таким чином, історична концепція Гердера на відміну від точки зору його попередників представляється нам не замкнутої, а відкритою системою, поверненої в майбутнє, аж ніяк не запрограмоване по моделі ідеалізованого сьогодення, як у просвітителів, або ідеалізованого абстрактного минулого, як у Руссо. Це майбутнє таїть у собі нескінченні індивідуальні можливості якісно нового розвитку, точно так само, як кожна епоха минулого несла в собі неповторно нові, своєрідні риси
Тим самим ми підходимо до істотному й принциповому розходженню між філософією історії Гердера і його старших сучасників у трактуванні часу як історичної категорії. У просвітителів три основних епохи світової історії (нормативно зрозуміла античність, перетворена в парадигму для всіх часів і народів; що відкидається, що скидається з рахунку середньовіччя й, нарешті, освічена сучасність) не створювали в сукупності руху часу, системи часів, це були рядоположние, статичні, замкнуті в собі історичні картини (або «мири»), а однозначно оцінний підхід, позитивний або негативний, знімав і перекреслював тут живу динаміку історичного процесу
Уперше ця динаміка з’являється в Гердера, що робить спробу її діалектичного пояснення. Рух часу, по Гердеру, — це насамперед якісна зміна. Сьогодення не скасовує минулого, а інтегрує якісь істотні його сторони, разом з тим неминуче втрачаючи інші. Так само співвідноситься із сьогоденням майбутнє. «Ніхто не перебуває тільки у своєму часі, він будує на минулому; воно стає основою майбутнього, не може бути нічим іншим».15) уже Вольтер), а більш складно й вуж у всякому разі не телеологически, як у Лейбница. Кожна епоха утворить особливе якісно відмінна єдність, зміна епох утворить потік часу (одна з улюблених метафор Гердера), зчеплення епох означає принцип безперервності історичного процесу, і катастрофи начебто катастрофи античного миру не створюють цезури, не означають розриву або порушення цього процесу. Примітно, що у своїх ранніх виписках з Лейбница Гердер робить позначку: «Сьогодення повно майбутнім і повно минулим», тим самим істотно розвиваючи й доповнюючи думку Лейбница, висловлену в одному з його листів: «Сьогодення завжди чревате майбутнім».
Включенность людини в часовий потік становить його особливість як істоти мислячого й соціального на відміну від тварини, цілком прикріпленого своїми почуттєвими інстинктами до сьогодення. Цю думку Гердер розвиває в трактаті «Про походження мови» (Vom Urspru). У ті ж роки, у начерку до твору «Пластику» (оконч. редакція — 1778 р.), Гердер підкреслює зв’язок почуттєвого сприйняття (дотику) із сьогоденням: «Мир що сприймає — це тільки мир безпосереднього сьогодення». Таким чином, поряд з лінійно позначеною системою трьох тимчасових площин — минулого, сьогодення, майбутнього, скріплених каузальним зв’язком, вимальовується й протилежність — сьогодення й не-сьогодення (тобто минуле й майбутнє) як відбиття двоїстої природи людини — почуттєвої й рефлектирующей. Сприйняття сьогодення, обмежене безпосереднім спостереженням («почуттєвим» у широкому змісті слова, тобто емпіричним), якщо воно не опирається на усвідомлення минулого й передбачення майбутнього, неминуче залишається збідненим і прагматичним. Сприйняття минулого по моделі сьогодення, іншими словами, модернізація історії, по думці Гердера, один з головних пороків сучасної історичної науки
Свою власну епоху Гердер уважає підсумком (Werk) шести тисячоріч, але аж ніяк не вдосконаленням (Vervollkomm) в «обмеженому, шкільному змісті слова». Тому для нього неприйнятні й ті оцінки й тлумачення, які нав’язують віддаленим епохам з погляду сучасності. «У відомому змісті всяка людська досконалість національно, обумовлено своєю епохою й, якщо придивитися ближче, індивідуально.. . Нації може володіти, з одного боку, найвищими чеснотами, а з іншого боку — недоліками, допускати виключення, виявляти протиріччя й неясності, які здатні привести в здивування — але лише того, хто виніс ідеальний силует чесноти з підручників свого століття й досить понаторел у філософії, щоб прагнути знайти всесвіт на незначному клаптику землі».16)»Кращий історик античного мистецтва Винкельман, — пише Гердер, — явно судив про твори єгипетського мистецтва по грецькій мірці й, отже, охарактеризував їх дуже вірно з негативної сторони, але так мало зумів показати їхню власну природу й характер, що майже в кожному положенні цієї глави виразно виступає однобічне й неприязне відношення до них. І так само точно Уебб, коли він протиставляє їхню літературу грецької, так і багато інші, що писали про єгипетські вдачі й форм» правління з європейської точки зору».17) Сходу. Те, що ми — освічені європейці — уважаємо забобонами, викликаними насильно або шляхом обману, насправді було, на думку Гердера, спонтанно засвоєно, з дитячої пори сприйнято народом, що перебуває в «дитячому віці», було його життєвими підвалинами й формами існування, що виросли із самого життя. «Як безглуздо таврувати наимрачнейшей чортовинням нашого сторіччя це невідання й захват, цю фантазію й благоговіння, цей дитячий ентузіазм, називати їхнім шахрайством і дурістю, марновірством і рабством!»18 Ще менш застосовні універсальні схеми, витягнуті з досвіду минулого, до сьогодення, особливо до народів, що переживають «дитячий» або «юнацький» вік, яким хочуть нав’язати форми життя й державності, що не відповідають їх національному характеру
Ще раніше, в «Щоденнику», Гердер критично озивається про політичну тріаду Монтеск’є: «Його основні положення справедливі, тонкі, прекрасні, але неповні й піддані незліченним комбінаціям. Бувають демократичні аристократії й, навпаки, аристократичні монархії й монархічні аристократії, та й ті — у якій розмаїтості! Монархічний деспотизм (як у Франції при Людовике XIV) і деспотична монархія (як у Пруссії), аристократичний деспотизм (як у Росії), демократично-аристократичні монархії, як у Швеції, і монархічно-аристократична демократія, як в Англії, і т.д. .. Який витончений добуток можна було б написати, виходячи з Монтеск’є («Дух Законів») із приводу Монтеск’є («Велич римлян»), якого не написав ні він, ні Мабли! Як необхідно його зрозуміти, розширити, заповнити й правильно застосувати. І як особливо важко останнє
Це видно на найвидатнішому прикладі, на прикладі російського законодавства». 19 Як видно із цього міркування, Гердера не задовольняє абстраговане узагальнення Монтеск’є, якому він протиставляє різноманіття конкретних політичних і державних форм. В іншому місці щоденника він ставить запитання — чи з’явиться для Росії другий Монтеск’є, потай сам мріючи про цю роль. При цьому Гердер наполегливо нагадує: не можна брати як зразок Грецію й Рим. Росія — багатонаціональна держава, і, становлячи для неї укладення, варто вчитися й у народів Сходу. Ці уривчасті думки, часто записані в тезовій формі, Гердер містить словами: «Усе по методу Монтеск’є, але не по його системі».20
Які ж висновки випливають із загальної історичної концепції Гердера для літератури? Не будемо стосуватися тут загальновідомих і саме собою питань, що розуміють, про національну й історичну своєрідність художньої культури, про значення народної творчості, про оцінку середньовічної літератури й мистецтва. Зупинимося на тім значенні, що одержує динамічне розуміння історії й «системи часів» для найбільш зв’язаного з категорією часу жанру — для драми
Якщо історія в естетической системі Освіти використовувалася як система моральних, суспільних або філософських ідей (Лессинг прямо говорить про це в «Гамбурзькій драматургії», а Вольтер здійснює це подання у своїй драматургічній практиці — такими «парадигматичними» п’єсами можна вважати, наприклад, «Магомета» Вольтера або його пізню п’єсу «Гебри»), те гердеровская концепція висуває причинно обумовлений зв’язок історичних епох і історичних проблем. Звідси в трагедії просвітительського класицизму принципова й оголена модернізація історії, пристосування історичного матеріалу до завдань сучасності й відбір його за принципом аналогії, здебільшого зовнішньої. Сюди ставляться й історико-культурні анахронізми, і психологічні, і, головне, переосмислення політичної проблематики минулого в дусі злободенності
Драматургія нового стилю, що типологически орієнтується на Шекспіра, по-іншому вирішує відношення історії й сучасності, минулого й сьогодення. З історії відбирається не схоже, а впутренне пов’язане із сьогоденням. Тому й сполучення різних тимчасових планів — історичного минулого й сучасної проблематики — носить зовсім інший структурний характер: це не співвідношення оболонки й умісту, а спроба сполучити, синхронізувати історично, якісно різні, але причинно зв’язані шари історії, втілені у філософській і суспільній проблематиці, у психологічному розкритті характерів і в мові.)- форма для конкретного сьогодення. У шекспиризированной драмі «бури й натиску» історично конкретне минуле, відібране під кутом зору сучасності, це спроба зрозуміти сьогодення в його причинній обумовленості саме цим, а не яким-небудь іншим минулим
Найбільше чітко ця тенденція проступає в історичній драмі Ґете «Гец фон Берлихинген», написаної під впливом ідей, почерпнутих у дружнім спілкуванні Сгердером.
«древніх» і «нових» (У джерел французької Освіти). — У кн.: Романо-Германська філологія. Збірник статей на честь акад. В. Ф. Шишмарева. Л., 1957, с. 248-262.
6 Herders Werke…, Bd 2, S. 351.
7 Гердер нерідко вживає ці два слова (Zeit, Welt) як синоніми
8 Гердер И. Г. Т’тзбр соч., с. 318.
9 Herders Werke…, Bd 2, S. 291.
10 Ibid., S. 304.)ouml;rterbuch vo). Докладніше про це див.: Jo