Життя й творчість бориса пастернаку

Твір по літературі: Життя й творчість бориса пастернаку Борис Пастернак — найбільший російський поет двадцятого сторіччя. Він почав літературну роботу ще до Жовтня, у десятих роках. 1912 роком позначені вірші, якими звичайно відкриваються нині книги поета В 1914 році Пастернак випустили перший свій віршований збірник — «Близнець у хмарах», а в 1917 році другий — «Поверх бар’єрів». Борис Пастернак народився в Москві й ріс в атмосфері мистецтва, — з дитинства бачив художників, музикантів, письменників, з якими спілкувалася й дружила його сім’я. Гістьми Пастернаків бували Лев Толстої й Ключевский, Рахманінов і Скрябін, Сєров і Врубель Майбутній поет одержав філософське утворення в Московському університеті. Він пройшов предмети композиторського факультету консерваторії. Але в 1912 році, обірвавши заняття й музикою й філософією, усвідомлює себе поетом Пастернак входить у кружок молодих московських літераторів, що створили об’єднання «Центрифуга».

Воно примикало до руху футуристів. Пізніше Пастернак знайомиться з Володимиром Маяковським, особистість і творчість якого зробили на нього незабутнє враження У двадцяті роки Пастернак повністю віддається поетичній творчості, пише він і прозу. Тоді ж з’являються його перші переклади. Широку популярність Пастернаку принесла книга віршів «Сестра моя — життя» (1922), присвячена Лермонтову. Потім виходить збірник «Теми й варіації», створюється роман у віршах «Спекторский», поеми про першу російську революцію — «Дев’ятсот п’ятий рік» і «Лейтенант Шмидт». Ці поеми стали подією в радянській поезії, їх високо оцінив Максим Горький Початок Великої Вітчизняної війни поет зустрів, живучи в підмосковному селищі Переделкино.

Він пише вірші, у яких у повний голос звучить патріотична тема. Про перші місяці війни Пастернак розповідав у журнальній замітці: «Я чергував у ночі бомбардувань на даху двенадцатиетажного будинку — свідок двох фугасних влучень у цей будинок в одне з моїх чергувань, — рил бліндаж у себе за містом і проходив курси військового навчання, що зненацька виявили в мені природженого стрільця». Вірші, створені пізніше в евакуації, — такі, як «Зима наближається», «Ожила фреска», «Переможець» (про прорив блокади Ленінграда), «У низов’ях», «Весна», — утворять прекрасний ліричний цикл, у якому з’являється образ автора як гуманіста й патріота Всі післявоєнні роки були заповнені в Пастернаку напруженою працею. У ту пору він пише прозу, багато перекладає. Багато сил і часу віднімає робота над романом «Доктор Живаго». Роман охоплює події з 1903 по 1929 рік і оповідає про складну долю російської інтелігенції в переломну епоху Одержавши відмову з редакції журналу «Новий мир», куди був відданий роман, Пастернак передав рукопис прогресивному італійському видавництву. Вихід роману за рубежем, а також, що пішло за цим присудження, Нобелівської премії (від якої Пастернак відмовився), викликало з боку тодішніх політичних і літературних діячів різкий осуд творчості Пастернаку.

У відповідь на критику і як безглуздість сприймані сьогодні речення покинути країну поет відповідав, що він не мислить себе поза Росією, поза Батьківщиною Роман про Юрія Живаго й вірші, написані від його ім’я, стали вираженням внутрішньої волі, радості, сміливості, що переборює страх смерті. Це роман про болісні страждання інтелігента в роки революції, але це й роман про велику любов Любити інших — важкий хрест, А ти прекрасна без звивин, И принадності твоєї секрет Розгадці життя рівносильний Вихід роману за рубежем, і присудження, що пішло за цим, Нобелівської премії (від якої Пастернак відмовився), викликало з боку тодішніх політичних і літературних діячів різкий осуд творчості Пастернаку. У відповідь на критику і як безглуздість сприймані сьогодні речення покинути країну поет відповідав, що не мислить себе поза Росією, поза Батьківщиною Я пропав, як звір взагоне. Десь люди, воля, світло, А за мною шум погоні Мені назовні ходу немає. Але й так, майже в труни, Вірю я, прийде пора, Силу підлості й злості Здолає дух добра («Нобелівська премія») Навесні 1960 року поет серйозно занедужав, і 30 травня 1960 року життя Бориса Леонідовича Пастернаку обірвалася. Ховали поета при стіканні багатьох сотень шанувальників, яскравим весняним днем. У той день буйно цвіли дерева і його улюблений бузок, а вночі на свіжу могилу заюшив дощ, із грозою й блискавками, — такі грози його завжди зачаровували Усі, хто знав Пастернаку, пам’ятають густий, стугонливий звук його голосу. Весь його вигляд: смагляве, з величезними променистими очами особа, його відкритість і доброта, палкість і вразливість, безпосередність його реакцій надзвичайно виділяли його. З перших своїх кроків у поезії Борис Пастернак виявив особливий почерк.

У нього свій власний лад художніх засобів і прийомів До віршів Пастернаку читачеві треба було звикати, треба було в них уживатися. Багато чого в них приголомшувало-, заганяло в глухий кут. Вони були надмірно насичені метафорами. Уподібнення, до яких прибігав поет, часто робили враження занадто суб’єктивних або випадкових. Сама звичайна картина іноді рисувалася під зовсім несподіваним зоровим кутом.

У вихрі метафор і стрімко набігали один на одного образів читач часом плутався й здивовано потискував плечима Переривчасті, схвильовані, що як би задихаються строфи многим було важко читати. Начебто кваплячись зафіксувати потік явищ, Пастернак у своїх ранніх віршах пропускає несуттєве. Він перериває, порушує логічні зв’язки, надаючи читачеві про їх догадуватися. Іноді він навіть не називає предмет свого оповідання, даючи йому безліч визначень, застосовує присудок без підмета. Так, приміром, побудоване в нього вірш «Пам’яті Демона», де герой лермонтовской поеми в тексті віршів жодного разу не позначений навіть займенником «він». Приходив по ночах У синявому льодовика від Тамари, Парою крив намічав, Де гудіти, де кінчатися кошмару Пастернак ставив перед собою ціль уловити й передати у віршах дійсність настрою, дійсність атмосфери або стану. Щоб відтворити у вірші думку, картину, почуття в їхній злитості й плинності, у їхній первозданній свіжості, поет виробляв розкутий синтаксис. У результаті вірш нагадував мовлення здивованого чимсь, що раптово заговорив людини, слова якого вириваються як би стихійно, самі по собі До губ піднесу й прислухаюся, Всі я чи один на світі, — Готовий ридма при нагоді, — Або є свідок Будь-яке явище Пастернак прагне немов би захопити врасплох, описати його, як він один раз виразився, «з багатьох кінців разом»; порівняння й уподібнення дробляться й множаться, обступаючи взятий об’єкт із усіх боків.

Мир з’являється що рухається, пульсуючим, у відсвітах і рефлексах. Отут «образ входить в образ» і «предмет січе предмет». Прагнення «піймати живе», «миттєва, що малює рух мальовничість» — так визначав згодом цю манеру листа сам Пастернак. От, наприклад, якими точними й у той же час надзвичайними, незвичними в поезії штрихами передається відчуття прогрітого повітря у хвойному лісі: Текли промені. Текли жуки з відливом, Стекло бабок снувало по щоках Був повний ліс мерцаньем кропітким, Як під щипцями в годинникаря У віршах Пастернаку завжди відчуваєш не награний, а глибоко природний ліричний напір. Рядка його віршів, по вираженню Віктора Шкловского, «рвуться й не можуть улягтися, як сталеві прути, набігають один на одного, як вагони раптово загальмованого поїзда».

Стрімкий натиск образів, потік фарб, світла… Кращі вірші Пастернаку з ранніх його книг несуть на собі відблиск рідкісної проникливості, озаренности. З почуттям художньої радості відзначаєш у них і «вузькі свистки» пароплава біля набережній, і «вага запонок» у крапель, «намоклу воробишком бузкову галузь». На все життя запам’ятовуються рядки про те, як «синє оперенья селезня блискав над Камою світанок», або як сипле жуками сонний сад — і «із мною, з моєї свечою урівень мири розквітлі висять». У віршів Пастернаку їсти властивість западати в душу, застрявати десь у куточках пам’яті Лютий.

Дістати чорнила й плакати! Писати про лютий ридма, Поки гуркітлива сльота Весною черною горить Поезія Пастернаку рівною мірою мальовнича й музична. Зірке око поета вловлює подібність граків з обвугленими грушами, у сутінковому «відлюдному димі» у труби на даху бачить фігуру пугача. А в іншому випадку «дим на тріскучому морозі» порівнює з відомою статуєю, що зображує Лаокоона. Морок, що клубиться в лісі, нагадує поетові темні кути й боковий вівтарі кафедральних церковних соборів — тому морок «кафедральний»; вітряний млин — «кощава», і в неї видний «хрестець». Коли Пастернак пише, що «повітря лементами поритий», те й цей образ можна вважати мальовничим: внутрішнім поглядом добре бачиш, що повідомляє поет Мальовнича деталь у Пастернаку служить лише загальної виразності вірша. Цієї ж мети підпорядковані звукові алітерації, особливо часті в ранній період його роботи. «Забором крався конокрад, засмагою крився виноград», — пише Пастернак, римуючи весь рядок наскрізь. Сцепленье схожих звуків у рядку, «аукання», переклик таких звуків скріплює текст, збагачує його асоціаціями.

Подивитеся на рядок: «Як опій попутникові досвідченим злодієм» («Урал уперше»). Або на вірші про Бальзака: «Париж у златих тельцах, ділках, у дощах, як мщенье, довгоочікуваних». Фонетичні зв’язки у вірші («інструментування») таять якийсь взаємозв’язок реальних предметів, що малюються. У вірші «Весна» («Що бруньок, що клейких заплилих недогарків…») два перших чотиривірші інструментовані на звуки «п» і «р», з опорою на голосну «а»: квітень, парк, репліки, гортань, пернаті, аркан, гладіатор — всі ці слова як би стягнуті єдиною фонетичною мережею.

Своїми звуками вони говорять про терпку й тендітну атмосферу провесни Багато віршів Пастернаку присвячено природі. Поет не байдужий до земних просторів, до весен і зим, до сонця, до снігу, до дощу. Чи не головна тема всього його творчості — благоговіння перед чудом життя, почуття подяки до неї. Майже чверть століття він прожив у підмосковному селищі Переделкино. Поет оспівав його зазимки й снігопади, весняні струмки й ранні поїзди.

От він чуйно прислухається до весни, що наступала, у вірші «Усе збулося». Я в ліс входжу. І мені не кспеху. Шарами осідає наст Як птахові, мені відповість луна, Мені цілий мир дорогу дасться Для Пастернаку важливий не тільки його власний погляд на предмет, на природу. Поет як би переконаний, що й зовнішні предмети, сама природа дивиться на автора, почуває його й пояснюється від власного ім’я. Пейзаж і автор як би діють заодно.

І часто не поет розповідає про дощі й світанки, а вони самі, від першої особи, ведуть мову про поета. Цей прийом, у якому переглядає величезне пантеїстичне почуття, — один із самих характерних у Пастернаку Явища природи для нього як би живі істоти. Дощик тупцює в порога («скоріше забудькуватий, чим боязкий»), інший дощ ходить по просіці «як землемір і мітчик», гроза — чимсь загрожуючи! — ломиться у ворота.

А от «будинок упасти боїться» разом з ослабілим, що виписались із лікарні людиною, чий синій вузлик у руках офарблює синню все повітря. Іноді в Пастернаку не поет, а той же дощ пише вірші: Відростки зливи грязнут у гронах И довго, довго, до зорі Базграють із покрівель свій акровірш, Пускаючи в риму міхури У віршах Пастернаку з’являється перед нами й Урал («На пароплаві», «Урал уперше»), і Північ («Льодохід», «Відплиття»), і рідні поетові місця біля Москви («Після дощу», «У лісі», «Любка»). Саме Пастернак, ділячись ніколи що не залишало його почуттям, сказав нам про таємну цінність усього живого: И через дорогу за тин перейти Не можна, не топчучи мирозданья. Пастернак говорив, що поезія «валяється в траві, під ногами, так що треба тільки нагнутися, щоб неї побачити й підібрати із землі». Він міг з великою майстерністю й пильністю намалювати дрібні прикмети осіннього саду, проспівавши теперішній гімн деталям, зауважуючи й сурму листів горобини на коврике за дверима, і страждаючі губи приречених на загибель астр («Давай роняти слова…»). І він же написав «Ніч», де «всім корпусом на хмару лягає тінь крила», де «у просторах безмежних горять материки». Ранні сторінки Пастернаку вимагали зусиль читача, його, як сказала Марина Цветаева, співтворчості, роботи уяви. Із плином років поезія Пастернаку ставала прозрачней, ясній. Новий склад визрівав уже в його поемах «Дев’ятсот п’ятий рік», «Лейтенант Шмидт», у романі у віршах «Спекторский», що з’явилися в другій половині двадцятих років.

Книга лірики «Друге народження» (1932) теж несла ці риси простоти і ясності Сам поет уважав рубежем, що відокремлює нову його манеру від колишньої, 1940 рік. Багато чого у своїх старих віршах Пастернак у ту пору став відкидати. Засуджуючи всяку манірність, він тяжів до класичної форми. Стих його як би очистився, знайшов карбовану ясність. «Я завжди прагнув до простоти й ніколи до неї прагнути не перестану», — писав Пастернак у січні 1928 року Максимові Горькому, що дорікав поета в хаотичності його образів Виразити сутність, «не спотворити голосу життя, що звучить у нас», — от що стає альфою й омегою поетики Пастернаку. У новому своєму стилі він створював рідкісні по силі речі. Із часів Блоку і Єсеніна, як мені здається, у російській ліриці з’явився не настільки вуж багато таких могутніх віршів, які писав Пастернак в останні двадцять років свого життя, — «Сосни», «Ожила фреска», «Август», «На Жагучий», «У лікарні», «Ніч» і інші Найчастіше це, як у вірші «Сосни «, — пейзаж-міркування. Міркування про час, про правду, про життя й смерть, про природу мистецтва, про таємницю його народження. Про чудо людського існування.

Про жіночу частку, про любов. Про віру в життя, у майбутнє. І скільки в цих віршах світла, серцевої пристрасті до батьківщини, до скромних людей праці! Розмовне просторіччя, так звані прозаизми, , самий звичайний, буденний ландшафт, стоги й ріллі, учні й слюсарі в повнісіньким ранковому переделкинском поїзді — все це одухотворено щирим художником Ім’я Бориса Пастернаку — неповторного російського лірика — залишиться в історії літератури назавжди. Людям завжди будуть потрібна його одухотворене, чудесне й повне життя поезія