Життєвий і творчий шлях олександра івановича куприна

Твір по літературі: Життєвий і творчий шлях олександра івановича куприна Куприн у своєю яркою, самобутній прозі відбив буття різних класів і станів російського суспільства кінця XIX -початку XX сторіччя. Продовжуючи демократичні й гуманістичні традиції російської літератури, насамперед Л. Н. Толстого й А. П.

Чехова, Куприн був чуйний до сучасності, до її актуальним проблемам Літературна діяльність Куприна почалася в пору його перебування в кадетському корпусі. В 1889 році він друкує своє перше невелике оповідання («Останній дебют») у журналі «Російський сатиричний листок», за що був посаджений на гауптвахту Вийшовши у відставку й оселившись у Києві, письменник співробітничає в київських газетах. Цікавим літературним явищем була серія нарисів «Київські типи». Створені ним образи відбивали істотні риси строкатої міської обивательщини й людей «дна». У середині 90-х років у творчість Куприна владно входить нова тема, підказана часом. Під час своєї поїздки в Донецький басейн, він знайомиться з умовами праці й побуту робітників. В 1896 році Куприн пише більшу повість «Молох», у якій відбив найглибші протиріччя між працею й капіталом В 1897 році Куприн служить керуючим маєтком у Ровенському повіті. Тут він тісно зближається із селянами, що й відбилося в його оповіданнях «Лісова глухомань», «Конокради», «Срібний вовк». Отут була написана й чудова повість «Олеся».

Дивні й твору Куприна про тварин («Смарагд», «Білий пудель», «Барбос і Кулька», » Ю-Ю» і інші). В 1905 році журнал Максима Горького опублікував повість Куприна «Двобій». Своєчасність і суспільна цінність добутку полягав у тім, що автор правдиво і яскраво показав внутрішнє розкладання царської армії, цього оплоту самодержавного режиму Герой повести «Двобій» — молодий поручик Ромашов — показаний у процесі свого духовного росту. На початку добутку він наївно ділить усіх на «людей чорної й білої кістки», думаючи, що він належить до особою, вищій касті.

У міру того як розсіюються помилкові ілюзії, Ромашов починає міркувати про порочність армійських порядків, про несправедливість існуючих суспільних відносин. У нього виникає почуття самітності, жагуче заперечення брудного, дикого життя. Жорстокий Осадчий, буйний Бек-Агамалов, сумовитий Лещенко, франтуватий Бобі-Тинский, армійський служака й п’яниця Зливу — всі ці офіцери показані далекими правдошукачеві Ромашову. В умовах сваволі й безправ’я вони втрачають не тільки справжнє подання про честь, але й людський вигляд. Це особливо позначається в їхньому відношенні до солдатів. У повісті проходить цілий ряд епізодів солдатської муштри, уроків «словесності», підготовки до огляду, коли офіцери особливо жорстоко звертаються із солдатами.

Ромашова ж хвилює їхня доля. І в цьому він не самотній. Своєрідний філософ і теоретик, підполковник Назанский різко критикує порядки в армії, ненавидить вульгарність і неуцтво, мріє про звільнення людського «я» від пута прогнилого суспільства, він проти деспотизму й насильства. Але, на відміну від декадентів, він прославляє життя і її радості. У його проповіді «абсолютної волі» людського духу є й неправильні уявлення анархічного індивідуалізму, є глузування над гуманістичними спонуканнями борців за краще майбутнє людства («Який інтерес змусить мене розбивати голову заради щастя людей тридцять другого сторіччя?»). На відміну від Назанского, Ромашов не може відмовитися від турботи про своєму ближній, адже він знає, що солдати придавлені й власне неуцтво, і загальним рабством, і насильством з боку офіцерів.

Сцену зустрічі Ромашова із замученим Хлебниковим, питавшимся кинутися під поїзд, і їхня відверта розмова Паустовский справедливо відносить до «однієї із кращих сцен у російській літературі». Офіцер визнає в солдаті друга, забуваючи про кастові перешкоди між ними. Гостро порушивши питання про долю Хлебникова, Ромашов умирає, так і не знайшовши відповіді, яким шляхом треба йти ксвободе. Атмосферою революційних днів дихає чудове оповідання Куприна «Гамбринус». Тема всеперемагаючого мистецтва переплетена тут з темою демократизму, сміливого протесту «маленької людини» проти чорних сил сваволі й реакції. Лагідний і веселий Сашка своїм неабияким талантом скрипаля й щиросердністю залучає в одеський кабачок різноплемінну юрбу портових фузчиков, рибалок, контрабандистів. У дні терору, що наступив, Сашка кидає виклик переодягненим детективам і чорносотенним «мерзотникам у папасі», відмовляючись грати на їх вимогу монархічний гімн, відкрито викриваючи їх в убивствах і погромах. Покалічений царською охранкою, він вертається до портових друзів, щоб грати для них оглушливо-веселого «Чабана».

Вільна творчість, сила народного духу, по думці Куприна, непереможні Куприн брав участь в I світовій війні, потім вийшов у відставку по стані здоров’я, але коли в Гатчину, де він жив, прийшли війська Юденича, письменник покинув Росію. Його добутку емігрантського періоду відрізняє сентиментально-ідилічне прикрашання минулого Росії, того самого минулого, якому він раніше виносили вирок. Такий, наприклад, автобіографічний роман «Юнкера». Особливої уваги заслуговує роман «Планета». Професори-Емігранта Симонова мучить ностальгія. Він не може знайти собі місце в чужій країні. Куприн теж не міг більше жити без Батьківщини. Він вертається в Росію в 1937 році, а через рік великого письменника не стало: він умер 25 серпня 1938 року