Твір по літературі: Жива людина Перше оповідання молодого Чехова, студента Московського університету, був надрукований в 1880 році в гумористичному журналі «Бабка». Навряд чи кому-небудь із прочитавших тоді це оповідання могло спасти на думку, що відбувся дебют письменника, якому призначено було стати великим художником слова. Але коли ми сьогодні перечитуємо «Лист до вченого сусіда», довідаємося в юнацькому добутку неповторні, невід’ємноі чеховські риси. З перших рядків нам відкривається образ героя оповідання, людини захоплено неосвіченого, за його показним, зухвалим і навіть хвалькуватим самознищенням відчувається нерушима переконаність у своїй правоті. Міркувати логічно він не здатний, але йому жахливо хочеться мислити, «просвіщати», наставляти на шлях істини. У суперечці йому не вистачає аргументів. Саме переконливе, що він може сказати: «етого не може бути, тому що етого не може бути ніколи». Його запобігливий тон легко переходить у роздратований-наказовий. Презреннее всіх для нього прості люди.
Відправляючи своє послання із ключником Трохимом, він просить професора покарати посильного, якщо той спізниться: «Побийте його по щоках, по-профессорски, нема чого із цим плем’ям церемонитися». Він не просто дурний, але, якщо так можна виразитися, «верно-подданнически идиотичен». Чого коштує хоча б його міркування про те, чому життя на Місяці неможливаі: «И уряди не можуть дозволити жити на Місяці, тому що на ній через далеку відстань і недосяжність її можна вкриватися від повинностей дуже легко». Василь Семи-Булатів — перший у довгій і строкатій низці чеховських персонажів, доморослих мислителів, «филозофов», печенігів, самодурів, владних і грубих «батьків сімейства», бурбонов, унтерів пришибеевих. Разом з тим у першому оповіданні вже намітилася характерна риса Чехова-Художника, що не любить роз’ясняти зміст зображуваного, кривдити читача підказками й повчаннями, заслоняти живі образи персонажів власними міркуваннями. Пізніше Чехов висловиться проти авторських характеристик, схожих на пояснювальні написи, «які в садах прибивають до дерев учені садівники й псують пейзажі». У першому оповіданні ще давалася взнаки деяка прямолінійність у розкритті образа, грубуватість жартів. Пройде кілька років, і стрімко зросте письменницька майстерність, сила сатиричного викриття, гострота глузування Пришибеев — не просто грубіян і невіглас, унтер у ньому повністю заслонив людини.
Особа в нього «колюче» і голос «придушений». Він навіть не говорить, а «карбує кожне слово, точно командуючи». Але за всією нісенітницею унтера чітко простежується його позиція: «Де в законі написано, щоб народу волю давати?» Саме життя в його поданні — щось підозріле, що не цілком відповідає зводу законів, що вимагає неухильного нагляду, невсипущої стеження. Коли його відстороняють від посади, Пришибеев дивується: «За що?!», а вийшовши з камери, кричить на мужиків: «Наррод, розходися! Не юрбися! По будинках!» — От у чому нестаріюча сила чеховського реалізму: образ індивідуалізований, обкреслений зримо, як живий Поруч із самовдоволеними семи-булатовими, поліцейськими наглядачами очумеловими («Хамелеон»), унтерами пришибеевими, з усіма цими штатними й понадштатними охоронцями вибудовується інша група персонажів молодого сатирика: не «товстих», а «тонких», маленьких, заляканих людишек.
Маленький чиновник з голосним прізвищем Дездемонов («Депутат, або Повість про тім…») і його товариші по службі вирішили було протестувати проти самодурства начальника. Депутатом до нього одностайно обирають Дездемонова. «Ступай, Сеня! Не бійся!
Так і скажи йому! Не на тих наскочив, мол, вашество!» Дездемонов відмовляється: «Запальний я, добродії… Наговорю чого доброго!» Початок, що начебто передвіщає гострий конфлікт, зіткнення із самодуром, що зарвався. Дездемонов все-таки погоджується стати депутатом. Але весь гумор у тім і складається, що слідом за більшим, майже героїчним замахом — ніякого удару! Увійшовши до » його-ству», Дездемонов втрачає дарунка мовлення. Сюжет оповідання в тім, що дія не відбулася.
Маленька людина, чиновник останнього або передостаннього рангу й чина, забитий, заляканий настільки, що принижується навіть тоді, коли вищестояща особа цього не вимагає Оповідання «Товст і тонкий» спочатку будується так: «товстий», довідавшись, що друг його дитинства «тонкий» переведені в його департамент, негайно надувається, як «індійський півень»: «Пізно, вельмишановний пане, на службу є». Але через кілька років, готовлячи оповідання для збірника «Строкаті оповідання», Чехов переробив кінець: товстий уже не надувається, не робить тонкому догани. Він і справді розчулений несподіваною зустріччю, йому зовсім не потрібно, щоб тонкий перед ним плазував. Але так сильна традиція загального чиношанування, що, довідавшись про чина товстого, тонкий, його дружина, навіть вузли й картонки відразу «скулилися». Знову — звичка, з якої герой «уже подолати не може».
Навіть коли з ним говорять по-людськи, він поводиться так, начебто на нього кричать і тупотять ногами. Чеховські оповідання 80-х років говорять про ту атмосферу соціальної підлості, про тім перекручуванні людської особистості, що визначало життя самодержавної бюрократичної Росії У середині 80-х років-початку 90-х у творчості письменника намітився перелом. Дотепер він зло й весело зображував суцільно «негативних» героїв. У них немає нічого сьогодення, це маріонеткові фігури. Кожний — карикатура на людину. Але от у цій строкатій і шумній юрбі самовдоволених невігласів миготять інші особи — мовчазні, бідно одягнені, нечиновние, що страждають. Вони людяні, їхні страждання непідроблені. Оповідання про їх вимагає вже іншого тону …
У візника Іони («Туга») умер син. Йому не з ким поділитися своїм горем. Він починає розповідати сідокам, але його ніхто не слухається Чехов ні слова не говорить про людську байдужість. Але він змушує нас відчути, відчути його, подумати про нього. Іона ремствує: » -три дні полежав у лікарні й помер… Божа воля — Звертай, диявол!
— лунає в сутінках.- Повилазило, чи що, старий пес? Дивися очами! — Поїдь, поїдь…- говорить сідок.
— едак ми й до завтра не доїдемо… Подгони-Ка!» Це навіть не назвеш «описом»: Чехов так ставить поруч неспритне, безпомічне мовлення Іони, грубий окрик перехожого й нетерпляче, зі стриманим роздратуванням понукання сідока, що самий контраст виявляється засобом виразності — він як би заміняє собою розгорнуту авторську характеристику. Важко людське горе. Але вдвічі важче, коли воно залишається нерозділеним, коли нікому немає до тебе справи в шумному, крикливому, байдужому місті Нічого немає страшнее людської байдужості — от головна тема, що зароджується в оповіданнях Чехова середини 80-х років і проходить крізь всі нього творчість Жива людина духовно або навіки заснув, поринув в «сонний одур», лінь, мертва байдужність у погоні за чином і рублем? Є чи ще в ньому «іскра» — чуйність до чужого лиха, стражданню, до народного горя, прагнення до іншого, кращого життя? От питання, над якими билася неспокійна думка художника-гуманіста Ця тема актуальна й у наші дні, ми з інтересом читаємо оповідання Чехова, написані сто років тому, але не застарілі, що не втратили своєї свіжості й новизни