Твір по літературі: Злочин і покарання в романі Ф. М. Достоєвського Мені здається, що злочин Раскольникова почалося не з убивства, а закінчилося не визнанням у поліцейській конторі. Почалося воно за рік до здійснення вбивства лихварки — зі статті в газеті, де Розкольників виклав свою життєву позицію. Суть філософії Раскольникова полягала в тому, що він розділив людей на «звичайних» і «незвичайних». «Звичайні» — це ті, хто, незважаючи на всі життєві негоди — убогість, приниження, — залишаються покірними й безмовними. «Незвичайні» люди переступають всі закони моральності й стають вершителями людських доль.
Розкольників задавав собі питання: » чиВоша я, як всі, або людина?», «Тварина л и я тремтяча або право маю?» Своїм злочином він вирішив довести собі й всім людям, що він не «воша» і не «тварина тремтяча». Така філософія не народжується на рівному місці. Все життя Родіона Раскольникова привели його до подібним до міркувань і висновкам. Життя в абсолютній убогості, неможливість продовжувати навчання, змушене існування на вбогі засоби матері, принижене положення сестри — всі ці обставини каменем лягли надушу парубка й викликали напружену роботу думки. Як вирватися із замкнутого кола? Як допомогти самому собі й близьким людям?
Сидячи в трактирі, він випадково підслухав розмову між студентом і офіцером про бабу-лихварку. Він довідався «точно такої ж думки», що «наклевивались у його голові» («Одна смерть і сто життів замість — так адже отут арифметика!»). Далі пішов розрахунок — убити лихварку! Розкольників переконав себе, що задумане їм не є злочином. До здійснення вбивства Раскольникову здавалося, що він добре обміркував і точно розрахував всі можливі обставини. Але реальне життя виявилося набагато складніше, ніж його відвернені, «книжкові» мрії.
Замість однієї баби-процентщици Розкольників був змушений убити і її молодшу сестру — лагідну, забиту й Чи безсловесну-Завіту, що зненацька повернулася додому й застала його на місці злочину. Після вбивства Розкольників випадково потрапив у поліцію, де викликав до себе підозру в здійсненні злочину. Почалася його довга й болісна боротьба зі слідчим Порфирієм Петровичем. Розкольників намагався збити слідчого з користі, але в результаті внутрішньої боротьби, що відбувається в ньому, і занепокоєння сам сприяв своєму викриттю Розкольників помилився не тільки у своєму припущенні, що всі обставини злочину можуть бути зважені й перелічені. Ще більше він помилився в самому собі, думаючи, що злочин не вплине на його відношення до життя й оточуючих людей. Розкольників уважав, що він ответствен за свої дії тільки перед самим собою й що суд інших для нього байдужний. Однак людина іноді навіть не припускає, до якого ступеня він пов’язаний з навколишнім світом, із суспільством, у якому живе. Тому після вбивства лихварки Розкольників усе більше відчував болісне почуття «розімкнення й роз’єднаності з людством».
Найближчі люди — мати й сестра — стали для нього майже чужими й нескінченно далекими. Поступово Розкольників почав усвідомлювати, що своїм злочином він поставив себе поза моральними законами, по яких повинні жити всі люди. Він думав убити ненависну йому, огидну й марну бабу-лихварку, що ссе кров бідняків, а «убив себе». Після тривалої внутрішньої боротьби й спроб самовиправдання Розкольників, за порадою Соні й Порфирія Петровича, вирішив віддати себе в руки поліції. Однак, наважуючись на злочин, він не знав, що боятися йому треба зовсім не поліції, а самого себе. Власний суд, те пекло, що оселився в його душі, — от покарання, що його наздогнало і якого він не очікував. Достоєвський на прикладі свого головного героя вирішує питання про відношення людини до інших людей. Філософія Раскольникова і його злочин привели його до того, що він начебто став однодумцем Лужина, Свидригайлова, лихварки Алени Іванівни й всіх тих «негідників», проти яких він повстав. Совість, що мучить Раскольникова після вбивства баби-процентщици, — той великий початок, що поєднує його з людством.
Воно живе в душі героя й не дає йому спокійно пожинати плоди свого злочину. Філософія Раскольникова і його злочин прирекли його на страшну самітність. Він добровільно виключив себе з миру тих людей, яких він любив і яким співчував. Навіть любов і турбота матері й сестри стали для нього нестерпні Крах вистражданої філософії виявився таким болісним, а моральне катування — настільки нестерпної, що ні суд, ні каторга не стали більше важким покаранням Таким чином, злочин Раскольникова не закінчилося для нього в той момент, коли він зробив визнання в поліцейській конторі.
Я думаю, що якийсь просвіт з’явився тільки після того, як Розкольників перестав обманювати себе, намагаючись виправдати свій учинок і правильність своєї філософії. Якби Розкольників був іншою людиною, здатним причинятися й брехати самому собі, покарання, імовірно, не було б настільки жорстоким, але не відбулося б і морального росту юнака. Зробивши помилку й усвідомивши її до кінця, Розкольників не зігнувся під вагою своєї провини. Він знайшов внутрішні сили для відродження. Загибель його похмурої й нелюдської «ідеї» стала початком відродження живого й людського початку його особистості Перелом наступив лише тоді, коли він відмовився від своїх переконань і прийняв переконання Соні.
І отут почалася «нова історія, історія поступового відновлення людини, історія поступового переродження його, поступового переходу з одного миру в іншій, знайомства з новою, досі зовсім неведомою дійсністю».