Зміст назви драми «Гроза» Назва драми Островського «Гроза» відіграє більшу роль у розумінні цієї п’єси. Образ грози в драмі Островського надзвичайно складний і багатозначний. З одного боку, гроза — безпосередній учасник дії п’єси, з іншого боку — символ ідеї цього добутку. Крім того, образ грози має стільки значень, що висвітлює майже всі грані трагічної колізії впьесе. Гроза відіграє важливу роль у композиції драми. У першій дії — зав’язка добутку: Катерина говорить Варварі про свої мрії й натякає на свою таємну любов. Майже відразу після цього насувається гроза: «…
геть ніяк гроза заходить…» На початку четвертої дії теж збирається мрія, передвіщаючи трагедію: «Уж ти пом’янь мої слова, що ця гроза даром не пройде…» А вибухає гроза тільки в сцені визнання Катерини — у кульмінації п’єси, коли героїня говорить про свій гріх чоловікові й свекрусі, не соромлячись присутності інших городян Гроза безпосередньо бере участь у дії як реальне явище природи. Вона впливає на поводження персонажів: адже саме під час грози Катерина зізнається у своєму гріху. Навіть говорять про грозу, як про живий («Дощ накрапає, як би гроза не зібралася?», «А так на нас і повзе, так і повзе, як живаючи!»). Але гроза в п’єсі має й переносне значення.
Наприклад, Тихін називає грозою лайка, лайка й витівки своєї матері: «Так як знаю я теперича, що тижня дві ніякі грози треба мною не буде, кайданів цих на ногах ні, так до чи дружини мені?» Примітний і такий факт: Кулигин — прихильник мирного викорінювання пороків (він хоче висміяти дурні вдачі в книзі: «Я було хотів все це віршами зобразити…»). І саме він пропонує Дикому зробити громовідвід («дощечку мідну»), що служить тут алегорією, адже м’яке й мирне протистояння порокам шляхом їхнього викриття в книгах — це своєрідний громовідвід Крім того, сприймається гроза всіма персонажами по-різному. Так, Дикої говорить: » Гроза-Те нам на кару посилає».
Дикої заявляє про те, що люди повинні боятися грози, але ж його влада й самодурство засновані саме на страху людей перед ним. Свідчення тому — доля Бориса. Він боїться не одержати спадщину й тому покоряється Дикому. Виходить, Дикому вигідний цей страх. Він хоче, щоб усе боялися грози, як і його самого А от Кулигин ставиться до грози інакше: «Кожна тепер травинка, кожна квітка радується, а ми ховаємося, боїмося, точно напасти який!» Він бачить у грозі живлющу силу. Цікаво, що не тільки відношення до грози, але й принципи Дикого й Кулигина різні.
Кулигин засуджує спосіб життя Дикого, Кабановой і їхні вдачі: «Жорстокі вдачі, пан, у нашім місті, жорстокі!..» Так образ грози виявляється пов’язаний з розкриттям характерів персонажів драми Катерина теж боїться грози, але не так, як Дикої. Вона искренно вірить у те, що гроза є карою божої. Катерина не міркує про користь грози, вона боїться не покарання, а гріхів. Її страх пов’язаний із глибокою, сильною вірою й високими моральними ідеалами. Тому в її словах про острах грози звучить не самовдоволення, як у Дикого, а скоріше каяття: «Не те страшно, що вб’є тебе, а те, що смерть тебе раптом застане, як ти є, з усіма твоїми гріхами, з усіма помислами лукавими…» Сама героїня теж нагадує грозу. По-перше, тема грози пов’язана з переживаннями, щиросердечним станом Катерини. У першій дії збирається гроза, начебто передвістя трагедії і як вираження збентеженої душі героїні.
Саме тоді Катерина зізнається Варварі, що любить іншого — не чоловіка Гроза не потривожила Катерину під час побачення з Борисом, коли вона відчула раптом себе щасливої. Гроза з’являється щораз, коли бури бушують у душі самої героїні: сказані слова «З Борисом Григоровичем!» (у сцені визнання Катерини) — і знову по ремарці автора лунає «удар грому». По-друге, визнання Катерини і її самогубство було викликом силам «темного царства» і його принципам (» шите-крито»). Сама любов, що Катерина не стала приховувати, її прагнення до волі — це теж протест, виклик, що прогримів над силами «темного царства», немов гроза. Перемога Катерини в тім, що підуть слухи про Кабанихе, про роль її в самогубстві невістки, не вдасться сховати правду. Навіть Тихін починає слабко протестувати. «Ви неї погубили! Ви!
Ви!» — кричить він матюкай Отже, «Гроза» Островського робить, незважаючи на свою трагічність, що освіжає, підбадьорливе враження, про яке говорив Добролюбов: «…кінець (п’єси)… здається нам втішним, легко зрозуміти чому: у ньому даний страшний виклик самодурній силі…» Катерина не пристосовується до принципів Кабановой, вона не захотіла брехати й слухати чужу неправду: «Ти про мене, маменька, дарма це говориш…» Гроза теж не підкоряється нічому й нікому — вона буває й улітку, і навесні, не обмежуючись порою року, як опади.
Недарма в багатьох язичеських религиях головним богом є громовержець, володар грому й блискавки (грози). Як і в природі, гроза в п’єсі Островського з’єднує в собі руйнівну й творчу силу: «Гроза вб’є!», «Не гроза це, а благодать!» Отже, образ грози в драмі Островського багатозначний і неоднобічний: він, символічно виражаючи ідею добутку, разом з тим безпосередньо бере участь у дії. Образ грози висвітлює практично всі грані трагічної колізії п’єси, тому зміст назви стає так важливий для розуміння п’єси читачами.