Зміст назви поеми Н. В. Гоголя «Мертві душі»

Твір по літературі: Зміст назви поеми Н. В. Гоголя «Мертві душі» У назві поеми Н. В. Гоголя «Мертві душі» відбивається головна ідея добутку. Якщо розуміти назва поеми буквально, то можна побачити, що в ній утримується суть афери Чичикова: Чичиков купував душі померлих селян Але насправді в назві укладений більше глибокий зміст, що відбиває авторський задум першого тому «Мертвих душ». Існує думка, що Гоголь задумала створити «Мертві душі» за аналогією з «Божественною комедією» Данте, що складається із трьох частин: «Ада», «Чистилища», «Раю». Їм повинні були відповідати задумані Н. В. Гоголем три томи. У першому томі Н.

В. Гоголь хотів показати страшну російську дійсність, відтворити «пекло» сучасного життя, у другому й третьому томах — духовний підйом Росії У собі самому Н. В. Гоголь бачив письменника-проповідника, що, малюючи картину відродження Росії, виводить її із кризи. При виданні «Мертвих душ» Н.

В. Гоголь сам малював титульний аркуш. Він намалював коляску, що символізує рух Росії вперед, а навколо — черепа, які символізують мертві душі живих людей. Для Гоголя було дуже важливо, щоб книга вийшла саме із цим титульним аркушем Мир «Мертвих душ» розділяється на два мири: мир реальний, де головна діюча особа — Чичиков, і ідеальний мир ліричних відступів, у якому головний герой — сам Н. В. Гоголь Манилов, Собакевич, Ноздрев, прокурор — от типові представники реального миру.

Протягом всієї поеми характер їх не міняється: наприклад, «Ноздрев у тридцять п’ять років був такий же, як в осьмнадцать і двадцять». Автор увесь час підкреслює черствість і бездушшя своїх героїв. У Собакевича «зовсім не було душі, або вона в нього була, але зовсім не там, де треба, а, як у безсмертного Кощія, десь за горами й закрита такою толстою скорлупою, що все, що не ворочалося на дні, не зробило рішуче ніякого потрясіння на поверхні». У всіх чиновників у місті такі ж застиглі душі без найменшого розвитку. Н. В. Гоголь описує чиновників зі злою іронією Спочатку ми бачимо, що життя в місті кипить, але насправді це просто безглузда суєта. У реальному світі поеми мертва душа — це звичайне явище. Для цих людей душу — це лише те, що відрізняє живої людини від мертвого.

Після смерті прокурора все догадалися про те, що в нього «була точно душу», лише коли від нього залишилося «одне тільки бездушне тіло». Назва поеми є символом життя повітового міста N. а повітове місто ДО, у свою чергу, символізує всю Росію. Н. В. Гоголь хоче показати, що Росія перебуває в кризі, що душі людей скам’яніли, умерли В ідеальному ж світі існує живаючи душу оповідача, і тому саме Н.

В. Гоголь може помітити всю низькість життя занепалого міста. В одному з ліричних відступів оживають душі селян, коли Чичиков, читаючи список померлих, воскрешає їх у своїй уяві. Ці живі душі селян-богатирів з ідеального миру Н. В. Гоголь протиставляє реальним селянам, зовсім дурний і слабким, як, наприклад, дядько Митяй і дядько Миняй. У реальному світі «Мертвих душ» є тільки два герої, у яких по-справжньому живаючи душу, це — Чичиков і Плюшкин. Образ Плюшкина відрізняється від образів інших жителів міста. У поемі Гоголь виділяє главу із Плюшкиним, вона розташована рівно посередине.

Глава починається й кінчається ліричними відступами, чого жодного разу не було при описі інших поміщиків. Це й показує, що глава дійсно важливий. Можна сказати, ця глава зовсім вибивається із загального плану. Коли Чичиков приїжджав до інших чиновників для покупки мертвих душ, усе було однотипним: Чичиков дивився будинок, потім купував селян, обідав і їхав. Але глава із Плюшкиним як би перериває цей одноманітний ланцюжок. Тільки в одного жителя міста, у Плюшкина, показана історія його життя, тобто перед нами не просто людина із застиглою душею, а ми бачимо, як він дійшов до такого стану. Історія Плюшкина — це трагедія його життя. Поступово, від кожного удару долі його душу затвердевала. Але чи вмерла його душу до кінця?

При згадуванні ім’я його товариша на особі Плюшкина «сковзнув якийсь теплий промінь, виразилося не почуття, а якесь бліде відбиття почуття». Це значить, що в Плюшкине залишилося щось живе, що душу його не застигла, не окостеніла зовсім. Живими в Плюшкина минулого й ока. У шостому розділі втримується докладний опис саду Плюшкина, що заріс, запущеного, але все-таки живого. Сад — це своєрідна метафора душі Плюшкина.

Тільки в Плюшкина в маєтку перебувають дві церкви. Із всіх поміщиків тільки Плюшкин вимовляє викривальний монолог після від’їзду Чичикова. Все це дозволяє нам зробити висновок, що душу Плюшкина не зовсім закам’яніла Другим героєм реального миру, що має живу душу, є Чичиков. Його кличуть Павло, а це ім’я апостола, що пережив щиросердечний переворот.

Так і Чичиков у другому томі повинен був стати апостолом, відроджувати душі людей, наставляти їх на шлях щирий. І вже в першому томі на це є натяк. Гоголь довіряє Чичикову розповісти про колишніх богатирів і цим як би воскресити селян Ідеальний мир «Мертвих душ», що з’являється перед читачами в ліричних відступах, є повною протилежністю реального миру. В ідеальному світі немає й не може бути мертвих душ, тому що там немає манилових, собакевичей, прокурорів. Для миру ліричних відступів душа безсмертна, тому що вона є втіленням божественного почала людини Таким чином, у першому томі «Мертвих душ» Н. В.

Гоголь зображує всі негативні сторони російської дійсності. Письменник відкриває людям, що їхньої душі стали мертвими, і, указуючи на пороки людей, тим самим повертає до життя їх душі Назва поеми Гоголя «Мертві душі» багатозначно. Безсумнівний вплив на поему «Божественної комедії» Данте. Назва «Мертві душі» ідейно перегукується з назвою першої частини поеми Данте — «Пекло».

З «мертвими душами» зв’язаний сам сюжет добутку: Чичиков скуповує «душі» померлих селян, щоб, оформивши купчу, закласти куплених селян уже як живих в опікунську раду й одержати за них кругленьку суму З поняттям «мертва душа» зв’язана соціальна спрямованість добутку. Витівка Чичикова звичайна й фантастична одночасно. Звичайна тому, що покупка селян була повсякденною справою, а фантастична, оскільки продаються й купуються ті, від кого, за словами Чичикова, «залишився один не відчутний почуттями звук». Ніхто не обурений цією угодою, найбільш недовірливі лише злегка здивовані. «Ніколи ще не траплялося продавати… небіжчиків. Живих-Те б я поступилася, от і третього року протопопу двох дівок, по ста рублів кожну», — говорить Коробочка. У реальній дійсності людин стає товаром, де папір підмінює людей Поступово змінюється й зміст поняття «мертва душа». Абакум Диров, Степан Пробка, каретник Михей і інші померлі селяни, куплені Чичиковим, не сприймаються як «мертві душі»: вони показані як люди яскраві, самобутні, талановиті.

Це не можна віднести до їхніх хазяїв, які й виявляються «мертвими душами» у справжньому змісті цього слова Але «мертві душі» — не тільки поміщики й чиновники: це «сумирно мертві обивателі», страшні «нерухливим холодом душі своєю й марною пустелею серця». У Манилова й Собакевича може перетворитися будь-яка людина, якщо «незначна страстишка до чого-небудь дрібному» розростеться в ньому, змушуючи його «забути великі й святі обов’язки й у незначних брязкітках бачити велике й святе». «Ноздрев довго ще не виведеться з миру. Він скрізь між нами й, може бути, тільки ходить в іншому каптані». Не випадково портрет кожного поміщика супроводжується психологічним коментарем, що розкриває його загальнолюдський зміст. В одинадцятому розділі Гоголь пропонує читачеві не просто посміятися над Чичиковим і іншими персонажами, а «поглибити всередину власної душі цей важкий запит: «А немає чи й у мені якої-небудь частини Чичикова?» Таким чином, назва поеми виявляється дуже ємним і багатоплановим Для «ідеального» миру душу безсмертна, тому що вона — втілення божественного початку в людині. А у світі «реальному» цілком може бути «мертва душа», тому що для обивателів душу тільки те, що відрізняє живої людини від небіжчика. В епізоді смерті прокурора навколишні догадалися, що в нього «була точно душу», лише коли він став «одне тільки бездушне тіло».

Цей мир божевільний — він забув про душ, він бездуховний. Тільки з розуміння цієї причини може початися відродження Росії, повернення втрачених ідеалів, духовності, душі. У цьому світі не може бути Плюшкина, Собакевича, Ноздрева, Коробочки. У ньому є душі — безсмертні людські душі. І тому цей мир не можна відтворити епічно. Духовний мир описує інший рід літератури — лірика. Саме тому Гоголь визначає жанр свого добутку як лисичанський, назвавши «Мертві душі» поемою