Зовнішня політика СРСР із середини 60-х до середини 80-х рр.: доктрини й практика

Зовнішня політика СРСР із середини 60-х до середини 80-х рр.: доктрини й практика

Зовнішня політика СРСР у середині 60-х — середині 80-х рр. була спрямована на досягнення трьох головних цілей: зміцнити свій вплив у соціалістичній співдружності, згуртувати світову систему соціалізму, не допустити відпадання від її яких-небудь країн; поліпшити відносини з розвиненими країнами Заходу, насамперед зі США, ФРН, Францією, забезпечити мирне співіснування з ними; розширити сферу свого впливу в «третьому світі», активізувати військово-технічне й економічне співробітництво із країнами, що розвиваються
Відносини із соціалістичними країнами. В 1964-1985р. у відносинах із соціалістичними країнами СРСР дотримувався так званої «доктрини Брежнєва»: всіма силами зберігати соціалістичний табір, максимально зміцнюючи в ньому керівну роль СРСР і фактично обмежуючи суверенітет союзників. Уперше «доктрина Брежнєва» була застосована при уведенні військ п’яти країн Варшавського Договору в Чехословаччину в серпні 1968 р. для придушення визнаних антисоціалістичними процесів («празька весна»). Але реалізувати цю доктрину повною мірою не вдалося. Особливу позицію займали Китай, Югославія, Албанія, Румунія
На початку 80-х рр. виступу профспілки «Солідарність» у Польщі ледь не змусили радянське керівництво скористатися празьким досвідом. На щастя, цього вдалося уникнути, але наростання кризових явищ у соціалістичному світі було очевидно для всіх
Особливо напружено складалися відносини з Китаєм. Китайська комуністична партія, як і КПРС, претендувала на лідерство у світовому комуністичному русі. Конфлікт зайшов так далеко, що Китай висунув до СРСР територіальні претензії, а в 1969 р. спровокував військові зіткнення в районі острова Даманский. В 70-е рр. китайське керівництво різко критикувало «радянський гегемонізм», звівши нанівець економічне й політичне співробітництво ССССР.
Відносини із країнами Заходу. Друга половина 60-х — 70-е рр. — час розрядки у відносинах СРСР із капіталістичними країнами. Її ініціатором виступив французький президент Ш. де Голль. В 1970 р. Л. И. Брежнєв і канцлер ФРН В. Брандт підписали договір, що визнав післявоєнні границі в Європі. В 1972 р. аналогічні договори ФРН підписала з Польщею й Чехословаччиною
У першій половині 70-х рр. СРСР і США уклали ряд угод про обмеження перегони озброєнь. Відбулися офіційні зустрічі радянського й американського керівництва на вищому рівні (1972, 1973, 1974, 1978).
В 1975 р. у Хельсінкі 33 держави Європи, а також США й Канада підписали Заключний акт Наради по безпеці й співробітництву в Європі про принципи міждержавних відносин: повага суверенітету й цілісності, невтручання у внутрішні справи, повагу прав людини й ін. Підсумки Хельсинкского наради Схід і Захід розуміли по-різному. США і їхні європейські союзники підкреслювали гуманітарні аспекти досягнутих домовленостей (права людини, недоторканість особи й ін.). СРСР надавав основного значення принципам невтручання у внутрішні справи, непорушності післявоєнних границь у Європі; суверенної рівності й поваги прав, властивому суверенітету, включаючи право вільно вибирати й розвивати свої політичні, економічні й культурні системи
Розрядка взагалі була суперечливим явищем. Вона стала можливої не в останню чергу тому, що до 1969 р. СРСР домігся воєнно-стратегічного паритету (рівності) зі США. Наддержави продовжували озброюватися. Гонка озброєнь стрімко підсилювалася. СРСР і США протистояли один одному в регіональних конфліктах, у яких вони підтримували воюючий друг проти друга сили (на Близькому Сході, у В’єтнамі, в Ефіопії, в Анголі й ін.). В 1979 р. СРСР увів в Афганістан обмежений військовий контингент. Розрядка цього випробування не витримала. Наступили нові заморозки. «Холодна війна» відновила. Взаємні обвинувачення, ноти протесту, суперечки й дипломатичні скандали стали невід’ємними елементами системи міжнародних відносин у першій половині 80-х рр. Відносини між СРСР і США, ОВД і НАТО заходили втупик.
СРСР і країни «третього миру». Як було сказано, відносини із країнами «третього миру» у значительнои ступені підкорялися логіці стратегічного протистояння СРСР і США. На Близькому Сході СРСР займав однозначно проарабскую позицію, підтримуючи дружні відносини із Сирією і Єгиптом, лідерами арабського миру. Коли в 1979 р. президент Єгипту А. Садат уклав мирний договір з Ізраїлем, контакти з ним були фактично заморожені. У період американської агресії у В’єтнамі (1964-1975) СРСР надав значну військово-технічну допомогу Демократичній Республіці В’єтнам. Підтримував СРСР і антиамериканських повстанців у Нікарагуа. Активна політика проводилася в Африці, де під радянським впливом перебували Мозамбік, Ангола, Гвінея-Бісау, Ефіопія. Введення радянських військ в Афганістан (грудень 1979) поклало початок тривалому військовому конфлікту, у якому СРСР поніс більші людські, матеріальні, моральні втрати. Це була грубейшая помилка, трагічні наслідки якої нагадують про себе дотепер.