Твір по літературі: Аналіз оповідання «Вірую!» Василь Макарович Шукшин — письменник, що прийшов у літературу зі своєю темою, навіть філософією. Його оповідання, невеликі по обсязі, змушують задуматися про себе, своєму місці в житті, відчути всю повноту буття У російській літературі неодноразово зображувалися герої, що роздираються внутрішніми протиріччями, як правило, це були представники вищого класу, інтелігенти. Шукшин же приводить зовсім іншого героя — сільського мужика, пояснюючи й доводячи, що людина думає й переживає те саме, чи живе він у місті або в селі, оре землю або вирішує наукові проблеми. Є різниця в утворенні, у культурному рівні, але от загальнолюдські питання, бажання докопатися до істини властиво допитливим і допитливим поза залежністю від «місця проживання». Щодо цього цікаве оповідання «Вірую!». Його головний герой Максим мучається від нез’ясованої туги, шукає її джерела й причину, хоче пояснити собі й навколишньої, що «хвора душу» — це так само важко й страшно, як при будь-якій іншій хворобі. Але дружина нехтує його за тугу — О!.. Господи…
міхур: туди ж, куди й люди,- туга,- знущалася дружина Максима, Люда,- із чого туга-те? Максим хоче зрозуміти, що ж болить? Він беззвітно розуміє, що гірше всього, коли душі зовсім ні, але пояснити цього не може, утворення або звички міркувати немає. Але хочеться зрозуміти, що ж відбувається в душі? Чому так важко? Нічого не заглушає болю й туги: ні робота, ні горілка…
Так, може бути, допоможе піп, служитель культу, якому по службі покладено пояснювати омани людей, утішати їх? Максим розмовляє з попом: «Піп був великий шістдесятирічний чоловік, широкий у плечах, з величезними руками. Навіть не вірилося, що в нього — щось там з легенями. І ока в попа ясні, розумні. І дивиться він пильно, навіть нахально. Такому — не кадилом махати, а від аліментів ховатися. Ніякий він не милостивий, не пісний — не йому б, не з таким рилом, прикрості й суму людські — живі, трепетні нитки — розплутати. Однак -максим відразу це відчув- з попом цікаво…» И виявилося, що вірить піп у життя, у її різноманіття й мудрість.
Що там, за труною, попові невідомо, тому він радить Максимові випробувати рай і пекло на землі. Живи так, щоб потім не страшно були «розпечені сковорідки облизувати». Життя, затверджує піп, повинна бути короткої, як пісня, тоді вмерти не шкода. Це фактичний гімн життя, її вічному й безустанному руху вперед. І не кощунственно, а жизнеутверждающе звучать слова: — Ру-Ю-В!
…В авіацію, у механізацію, у сільське господарство, у наукову революцію! У космос і невагомість! Тому що це про! Якщо важко, іди вперед, намагайся обігнати идущих спереду, не вийде — слабкий у колінах, але намагайся, не скигли, не пхикай. Ти людина, а виходить, тобі багато чого дано. Навкруги різноманітне й цікаве життя, приклади свої таланти й силу, перетвори цю землю.
Вона відповість тобі дарунками й благами, головне, віруй! Невеликий по обсязі й нехитрий по сюжеті оповідання одержує високе філософське звучання. Життєстверджуючий і оптимістичний, він кличе до великим цілям. Але не так все просто, треба нести віру в серце, треба мати душу, здатну боліти, плакати, переживати А остання фраза геніально передає механізм перетворення: від бажання до впевненості, здатної згорнути тори: — ех, вірую! Вірую!