До нього не заросте народна стежка
А. С. Пушкіна мало прожив, але багато написав. Однак у порівнянні з тим, скільки написано про поета після його смерті, написане їм самим — крапля в море. Хто тільки не писав і що тільки не писали про Пушкіна?
Адже крім щирих шанувальників створень великого співака були в нього й недоброзичливці. Швидше за все ці люди заздрили поетові, його славі, його генієві — їх можна назвати сальеристами. Як би там не було, але людська пам’ять зберегла найкраще й вірне, що сказано й написане про Пушкіна, людину й поета. Ще при житті Олександра Сергійовича Гоголь писало: «При ім’ї Пушкіна негайно осіняє думка про російського національного поета». І це дійсно так: що б не писав Пушкіна, про що б він не писав — «там російський дух, там Руссю пахне».
Але от «загинув поет — невільник честі». І наступного дня після смерті поета його друг письменник Одоєвський написав у некролозі: «Сонце нашої поезії закотилося! Пушкіна вмер, умер у кольорі років, у середині свого великого поприща!.. Більше говорити про сем не маємо сили, та й не потрібно, усяке російське серце буде роздерто. Пушкіна! Наш поет! Наша радість, народна слава!..» Уже двісті років від дня народження поета й більше ста шістдесятьох — від дня його смерті. Кому як не нам, його нащадкам, судити: Пушкіну дійсно належить народна слава, його ім’я знайомо кожному школяру, його творчість захоплює, зачаровує, змушує задуматися…
А які чудові слова про Пушкіна сказав поет і критик А. Григор’єв: «Пушкіна — наше всі!» І із цим теж не можна не погодитися: навпаки, кожний, хто знаком із творчістю поета, не перебільшить, якщо назве великого генія розумом, честю, совістю й душею російського народу. Любов’ю й вдячністю до Пушкіна наповнені проникливі слова Миколи Рубцова:
Немов дзеркало російської стихії,
Відстоявши назначенье своє,
Відбив він всю душу Росії!
І загинув, відбиваючи неї…
Воскреє ім’я Пушкіна й при слові «воля». Ах, як любив її поет, як дорога вона йому була! Тому й прославляв, тому й пісні співав про вола й вола. І цю місію — прославляння волі — уважав однієї з головних місій, відведених йому на землі:
І довго буду — тим люб’язний я народу,
Що почуття добрі я лірою будив,
Що в моє жорстоке сторіччя восславил я волю…
Пушкіна — поет глибоко народний. «І непідкупний голос мій була луна російського народу», — писав він. Важливо згадати і його слова, сказані якось у розмові з Жуковським: «Єдина думка, який я дорожу — це думка російського народу». І народ почув і оцінив шляхетного свого співака, нехай не відразу, нехай через роки, але — назавжди. Його творчість — своєрідний камертон для письменників багатьох літератур, його життя — приклад людського достоїнства й честі. І доти, поки ці якості будуть у людей у ціні, до Пушкіна «не заросте народна стежка».