Добро й зло у творчості російських письменників
Добро й зло у творчості російських письменників перебували в центрі уваги. Письменники відбивали у своєму Творчості російських письменників ці моральні категорії різними засобами
Пушкіна торкається теми зла кілька разів. У вірші «Анчар» автор думає, що зло повинне врівноважувати добро. Місце для зла відведено природою на краю всесвіту. Розповсюджувачами зла по всій землі стали люди, якими рухає спрага влади, багатства, заздрість (у царя) і страх (у раба). Ці почуття є провідниками зла. Аналогічну роль можуть грати в житті людини гроші. Вони змушують людей втрачати шляхетні лицарські якості, родинні зв’язки, любов («Скупий лицар»). Вони отруюють процес творчості («Єгипетські ночі»). Один з головних проявів зла — насильство. Його використання приводить до трагедії. Пушкіна заперечує його в оді «Вільність», у прозаїчних добутках «Дубровский», «Капітанська дочка».
Влада, придбана насильством, не одержить визнання народу («Борис Годунов»). Людина, що обрала шлях преступленья, не зможе бути творчою особистістю
Геніальність і лиходійство несумісні («Моцарт і Сальери»), Гуманізм Пушкіна полягає у висновку про те, що будь-яке Зло завжди карне. Добрий початок він бачить у природі («Знову я відвідав…»), у мистецтві (образ Моцарта, «Поет»), у природних людських почуттях любові й дружби («Я пам’ятаю дивовижне мгновенье», «19 жовтня 1827»).
Творчий розквіт Лермонтова довівся на більше похмуре десятиліття, чим у Пушкіна. Лермонтов гостріше розробляв тему зла. Він розділяє зло на два види. Зло романтичне автор поважає за силу й усвідомлення приреченості. Це розкрито в циклі віршів про Наполеона й у поемі «Демон». Інше зло виходить від суспільства. Це зло «глузливих невігласів», великосвітських обивателів, що труїли Пушкіна («Смерть поета», «Як часто, пестрою толпою оточений…»).
Пушкіна з гіркотою пише про юрбу, що не розуміє поета. Лермонтов підсилює цей мотив («Пророк»). Для нього люди світла є носіями зла. Лермонтовские герої, активно ганяючись за життям, мечуться між добром і злом («Герой нашого часу»). Добро у творчості Лермонтова зосереджено в природі, де ліричний герой знаходить відгук психологічному стану («Виходжу один я на дорогу»).
У Гоголя інша концепція. Він збирав воєдино всі Зло у Росії, протиставивши йому віру в духовне відродження своєї батьківщини. Гоголь дав картини зла від містичних образів древнього зла («Вечора на хуторі біля Диканьки», «Вий», «Страшна помста») до зла в сучасному йому суспільстві. Дух бісовщини вселяється в реальних людей і переплітається із дрібним обивательським злом. Така історія страшного портрета й доля художника Черткова, що обміняв свою творчу душу на гроші, що продали себе дияволові («Портрет»). В «Ревізорі», «Шинелі», «Мертвих душах» письменник дає великий опис дрібного, але численного зла, показує його небезпека для суспільства й душі людини
У Некрасова Зло має конкретне соціальне походження. Реальне джерело зла — кріпосне право. Дворянинові воно дозволяє жити в ледарстві й зневажливо ставитися до народу («Залізниця», розділ 3). Кріпосне право перетворює духовно вільної людини в раба («Агов, Іван!» і глави з поеми «Кому на Русі жити добре», «Мізинок», «Про Якова вірному, холопі зразковому»). Добро у творчості Некрасова також має соціальне фарбування. Добро в поета має відтінок жертовності («Поет і громадянин», «У день смерті Гоголя», «Н. Г. Чернишевський», «Лицар на годину»). Моральні початки російського життя поет бачить у народній душі:
У рабстві спалене
Сонце вільне.
Золото, золото —
Серце народне
(«Русь», пісня Гриши Добросклонова з поеми «Кому на Русі жити добре»)
Л. Толстой солідарний з Некрасовим в оцінці кріпосного права й насильства над особистістю. Товстої розглядає поняття добра й зла філософськи. Якщо людина живе згідно з навколишнім світом і власною природою, то він створений для добра (Каратаев). Якщо люди втрачають національні коріння, намагаються переробити людську сутність, щоб піднятися над навколишніми, то вони впадають у зло. В «Війні й світі» такими персонажами є Наполеон, Курагин. Їм протипоставлені духовно пов’язані із природою й народом Болконский, Кутузов, Ростови. Найбільшим злом Толстої вважає війну
Достоєвський міркує про добро й зло жагуче. Він розкриває джерела зла. Соціальна сторона життя є тлом оповідання про боротьбу Бога й диявола в душі людини. Добро й зло існують у світі вравновесии.
Розкольників («Злочин і покарання») страждає від соціального зла й у боротьбі з несправедливістю вибирає найстрашнішу форму. Примусове добро, засноване на насильстві, перероджується в зло. Спочатку Розкольників відчуває себе визволителем людства від шкідливих кровососів. Але в підсумку виявляється, що «для себе вбив». Зробити парадоксальний поворот до добра допомагає Раскольникову Соня. Соня переступає через себе заради благополуччя інших, зберігаючи душу чистої. Шлях від зла в добро лежить через страждання, каяття, очищення душі. Все це випробовує Розкольників в епілозі, і світло істини відкривається йому. Достоєвський залишає будь-якому низько занепалій людині право покаятися й піднятися на світло із глибин пекла
Добро й зло у творчості російських письменників займають важливе місце, тому що ці моральні категорії є визначальними в духовному житті людства. Класична література прагнула розкрити смертоносну природу зла й уберегти душу від його згубного впливу