Гарін И. И. Пророки й поети
Гофман. Кожний — це «не ти» «я», розвинена в наш час Гессе й Фришем. У його щоденнику 1809 р. читаємо: «Я уявляю собі своє «я» через скло, що розмножує, — всі фігури, які рухаються навколо мене, — це я, і я гніваюся на їхнє поводження».
Всі ми — свої двійники й ведемо роздвоєне існування Медарда. Тяга до висот духу й до святої Розалії сусідить із імпульсами жорстокості й насильства.
спуск у підпілля душі, опис пригод нашої душі серед буття. Це двойничество особливого роду: Медард і Вікторин — не зло й добро, за точною зовнішньою подібністю ми бачимо таку ж внутрішню подобу. Вікторин у відношенні до Медарду — це підсвідомість у відношенні до свідомості. Воля духу ефемерна, вона обмежена реальністю буття. Уважаючи себе вільним, я тільки метався по клітці, з якої не було порятунку, говорить Медард. Справедливості заради: не тільки Гофман не бачить виходу із клітки буття. Байроновский богоборець Каїн теж несе в життя те, що обурює його в проекті світобудови, — — смерть. А бретановские Романси про троянд — просто пролегомени до Еліксиру: люди запрограмовані внеличной незбагненною волею, вони маріонетки в руках Долі.
Ця доля — вони самі…
Проте Гофман — піонер несвідомого, що вперше матеріалізував щиросердечні імпульси. Будуть потрібні генії Достоєвського, Джойса, Кафки, Гессе, Гол-Динга, щоб продовжити штурм цих печер.
пекельного мороку.
Медарда є історія однієї постійно разригриваемой драми, де тільки герої міняються — сутність же залишається незмінної. По колу ходить людина, по колу ходить людство, міняються лише імена героїв — ставлеників долі. На зміну ентузіазму приходить страх, зі страху народжується нова екзальтація. Це добре відомий феномен: незвичайна спрага діяльності й перетворень у благо людства, за якої коштує добре замаскований особистий інтерес. За фантасмагорією Еліксиру диявола проглядається сумно відома реальність: сатанинська сила, готова в благо людей знищити увесь світ.
Це помилка, що Мурр — антипод Крейслера. Це було б занадто примітивно для художника такого масштабу. Мурр і Крейслер — різні лики одного, їхня свідомість родинно. Бачити в одного вульгарного філістера, а в іншому — романтичного художника значить профанувати людську природу. До речі, батьківщиною кота Мурра були не тільки підвали, але й горища, звідки особливо легко злетіти крилатої думки.
чиХочете ви знати, що таке душу художника, чим вона відділена від душі звичайної людини — душі із заходом землі, душі, у якій забруднене божественний початок? — Читайте Гофмана.
Як потім у Достоєвського, у Гофмана немає ні природжених лиходіїв, ні романтичних миротворців. Лиходійство, як і милосердя, — наслідок глибоких страстей і божественної благодаті; і те, і інше — темні схованки душі, освітлювані спалахами просвітління свідомості. Між жорстокістю й альтруїзмом немає прірви або стіни — лиходій відрізняється від лиходія, часом, сильніше, ніж лиходій від благочестивца. У кожному можна знайти всі, справа лише в мері.
Але й міра важлива! Зміною міри відбувається очеловечивание людини!
Після Арнима, Гофмана й Стивенсона двійник став невід’ємною приналежністю літератури. І не просто двійник-антитеза, але й двійник — носій тої ж ролі, тільки в зниженому її варіанті. Джекил і Хайд, Монкриф і Бенбери, Іван Карамазов — Смердяков, П. Верховенский — Ставрогин, Розкольників — Свидригайлов, К. Відблиск — М. Фокс. В Ален-Фурнье — Франц де Галі, в Уайльда — Дориан Грій, маревні бачення Поприщина, галюцинації людини з підпілля… Розщеплення особистості на зло й добро, тему двойничества ми знаходимо в Ізабеллі Єгипетської, Вільямсі Вильсоне, Мак Юне, До Адама, Улиссе, Поминках по Финнегану, Втечі від чарівника й у багатьох інших добутках.