Герой і народ у поемі А. Твардовского «Василь Теркин»
Пам’ятник літературному героєві — річ взагалі-те рідка, але в нашій країні такий пам’ятник установлений Василю Теркину, і, як мені здається, герой Твардовского заслужив цю честь по праву. Цей пам’ятник, можна вважати, поставлений всім тим, хто не жалував у роки Великої Вітчизняної війни своєї крові, хто завжди знаходив вихід зі скрутного стану й умів жартом скрасити фронту будні, хто любив пограти на гармоні й послухати музику на привалі, хто ціною життя наближав Більшу Перемогу
Поема Твардовского була дійсно народною — верней солдатської — поемою. По спогадах Солженицина, солдати його батареї з багатьох книг воліли саме «Василя Теркина» так «Війну й мир» Лева Толстого
Мені дуже подобається мова поеми Твардовского — легкий, образний, народний. Вірші його запам’ятовуються самі собою. Кожна глава поеми є закінченим, окремим добутком. Сам автор сказав про неї так: «Ця книга про бійця, без початку й кінця».
Автор не змушує свого героя робити якісь видатні подвиги. Хоча, як знати… Одна переправа, так збитий літак, так узятий у полон ворожа мова чого коштують…
Мені подобається життєлюбство Василя Теркина. Щодня він дивиться в очі смерті на фронті, де ніхто «не зачарований від осколка-дурня, від будь-якої дурної кулі». Часом він мерзне, часом голодує, не має звісток від рідних. Але Василь ніколи не сумує. Живе й радується життю:
Курить, їсть і п’є зі смаком
На позиції будь-який
Він може переплисти крижану ріку, тягти, надриваючись, мови. Але от змушена стоянка, «а мороз — не стати, не сісти». І Теркин заграв на гармоні:
І від тої гармошки старої,
Що залишилася сиротою,
Якось раптом тепліше стало
На дорозі фронтовий
Теркин — душу солдатської компанії. Недарма товариші люблять слухати його те жартівливі, а те й серйозні оповідання. От вони лежать у болотах, де перемокшая піхота видніється вже навіть про те, що «хоча б смерть, так на сухому». Сипле дощик. І навіть покурити не можна: розмокнули сірника. Солдати ладь усі клянуть, і здається їм, «гірше немає вже нещастя». А Теркин посміхається й починає довге міркування. Говорить він про те, що поки солдат почуває лікоть товариша, він сильний. За ним батальйон, полк, дивізія. А те й фронт. Так що там: вся Росія! От торік, коли німець рвався до Москви й співав «Москва моя», — тоді й потрібно було журитися. А нині ворог зовсім не той, «цією піснею торішньої — нині німець не співаків». Василь у важкі мінути завжди знаходив потрібні слова, які могли б утішити його товаришів. Такий вуж у нього талант
Однак сама пронизлива, на мій погляд, глава — глава «Смерть і воїн», у якій герой, поранений, лежить на снігу й замерзає. І чудиться йому, що прийшла смерть
Сніг під ним, набрякши кров’ю,
Узявся купою крижаний
Смерть схилилася до узголів’я:
Ну, солдат, підемо із мною
І стало важко Теркину сперечатися зі смертю, тому що минув він кров’ю й хотів спокою
Смерть, сміючись, нагнулася нижче:
— Повно, повно, молодець, Я-Те знаю, я-те бачу:
Ти живий, так не житель
І чого вуж, здавалося, триматися за це життя, де вся радість тільки в тім, що або змерзнути, або рити окопи, або боятися, що вб’ють тебе… Але не такий Василь, щоб легко здатися Селезінкою:
Буду плакати, вити від болю,
Гинути в поле без сліду
Але тобі по добрій волі
Я не здамся ніколи. І воїн перемагає смерть:
І подумала вперше
Смерть, стежачи з боку: —і-і
«До чого вони, живі,
Границь собою свої — дружні.
Тому й з одинаком
Злагодити потрібно зуміти.
Знехотя даєш відстрочку».
І, зітхнувши, відстала Смерть
«Книга про бійця» була дуже потрібної на фронті, вона піднімала дух солдатів, вела їх до перемоги.