Иштван Рат-Вег. Гранітний щоденник Ретифа де ля Бретона.
завдання письменника — збирання людських документів. У добутках Ретифа перед нами встає такий достаток людських документів, як мало в кого іншого. Головна його праця, шестнадцатитомний роман Пан Никола , являє собою настільки відверту й докладну хроніку життя, щиросердечних переживань, учинків однієї людини, що письменник з повним правом дав йому підзаголовок:
Le coeur humai))) цінності. Ретиф і сам розумів величезне значення своєї книги.)Сповіді показує у всіх подробицях великої людини, тоді як він, Ретиф,- людини звичайного, розкриваючи його дії за допомогою самого нещадного самоаналізу. Я дарую нації моя праця, що перевершує Природну історію Бюффона, повчальний для сучасників і досить корисна для нащадків, тому що ніколи вже, мабуть, не з’явиться більше на світі письменник такої безмежної щирості .) Ретифа де Ла Бретонна займалися Жерар де Нерваль, Монселе, Поль Лакруа, Ассеза, Альмера, Анрио, Картер^-Картеру-картерові-гран^-картері, Коттен. Самим великим і ґрунтовну (обсягом в 32 друкованого аркуша) монографію про нього написав німець еуген Дюрен (псевдонім Івана Блоха).) — і яке колись змушувало великого Везалия викрадати із шибениць трупи й потім будинку, при світлі лампади, досліджувати таємницю таємниць: людини.)- хоча й не без поваги — читаємо мемуари, написані авторами по пам’яті в похилому віці. Ретиф працював зовсім не так. У нього зберігалася не тільки вся його переписка (у тому числі й власні листи в копіях), але й щоденникові записи, які він вів з п’ятнадцятирічного віку аж до сорока п’яти років. До них ставиться й знаменитий щоденник на камені.) Тут жили Готьє й Бодлер. В епоху Ретифа острів був, імовірно, ще більш тихим і старомодним. Тут він бродив по вечорах, занурений у пережите.) важлива була для нього не менш, ніж сама подія. Він часто пише (на милої його серцю латині): Hodie dico: quid a). Він зазнає нескінченної насолоди при думці: усе, що рік назад у цей день було невідомим, що не піддається передбаченню майбутнім, сьогодні перетворилося у відоме сьогодення.)- залежно від характеру події — тріпотіти від щастя або, розчулившись, лити сльози й страждати від щиросердечного болю. Уздовж берега Сени на острові тягся низенький кам’яний парапет, покритий зверху кам’яними ж плитами. На цих-те плитах і видряпував він — спочатку ключем, потім спеціально для цього підібраним стрижнем — знаменні дати свого життя, супроводжуючи їх коротким латинським коментарем
Звичайно, екзальтована душа його сприймала в самих яскравих фарбах навіть такі події, які нормальна людина порахує нічим не чудовими. Кам’яні скрижалі ввічнювали не тільки початок і кінець любовних його захоплень і все те, що наповнювало цей період, але й дні, проведені у веселому колі друзів або, навпаки, затьмарені лайкою з недругами; дні, коли він починав або закінчував нову роботу або ніс її цензорові; дні, коли він переглядав коректуру або мав щастя побачити стрункі жіночі ніжки
Протягом цілих семи років, з 1789 року по 1795-й, гуляв Ретиф вечорами по берегах острова Сен-Луи, заносячи на камінь свої замітки. Слухи про його дивну манію стали поширюватися в літературних колах; але над ним не сміялися, навпроти, уважалося честю, якщо він брав із собою на прогулянку кого-небудь із побратимів по перу й вони разом, переглядаючи його замітки, вели філософські бесіди. Але одного чудового дня романтичним прогулянкам, тихому святкуванню річниць і занесенню на камінь нових вражень прийшов кінець
Жителі острова Сен-Луи мало що розуміли в літературі й у тонких рухах душі; вони бачили в Ретифе всього лише дивака, що бродить по березі Сени й видряпує на парапеті незрозумілі слова. Ретиф був у їхніх очах не знаменитим письменником, а смішним вуличним диваком. Дорослі не кривдили його — хіба що посміювалися так знизували плечима; дітлахи були куди більше безжалісні. Оточивши його, вони кривлялися, реготали, викрикували знущальні прізвиська. Грифон! — кричали вони йому вслід; грифон — це гриф, але можна розуміти це слово і як писака , писака . Але це б ще нічого: маленькі варвари зіскрібали з каменю його замітки!
Вуличні діти отруїли вечірні прогулянки й сладостние мріяння Ретифа. Він перестав приходити на острів
Гранітний щоденник помалу став зникати. Дощ і сніг стирали його з каменю; плити поступово кришилися, їх заміняли новими. У середині минулого століття шанувальники Ретифа намагалися відшукати його замітки, але від них і сліду не залишилося
Через сто років після смерті Ретифа де Ла Бретонна, в 80-х роках XIX століття, при розбиранні архіву Бастилії була виявлена зв’язка паперів з важко піддається прочитанню текстом. На першому аркуші стояла назва:
Mes I)). Своєрідна орфографія заголовка звернула на себе увага дослідника Поля Коттена: вивчивши рукопис, він переконався, що перед ним почерк Ретифа. Не жалуючи часу й праці, він розбирав карлючки, що не читаються майже, і незабаром, до невимовного подиву й радості ретифоведов, з’ясувалося от що. Змушений через вуличну шантрапу припинити вечірні прогулянки по острові, Ретиф вирішив хоча б урятувати свої записи — і переніс їх, у хронологічному порядку, у щоденник (Коттен видав щоденник у своїй серії Bibliotheque Elzevirie). Одна тільки чудова передмова займає 125 сторінок. Число постачених коментарями записок — 1164).
Таким чином, знайдений був історичний документ, за допомогою якого можна було перевірити істинність подій у його літературних творах. (Як з’ясувалося пізніше, усе збігалося повністю, тобто Ретиф у своїх романах писав найчистішу правду.)
Ще більш цікавий знайдений рукопис робило те, що короткі латинські замітки Ретиф постачив у щоденнику великими поясненнями, так що вони знайшли ясний і точний зміст. Таким чином, це був випадок, коли копія виявилася набагато цінніше оригіналу — видряпаного на камені й зниклого
Сама цікава частина щоденника — та, де старіючий Ретиф пише про своєї останній, що романтично почалася, але скандально й принизливо, що закінчилася любові. Історію цю Ретиф використовував двічі: спочатку описав її в окремому романі за назвою La der)), а пізніше вставив у роман Пан Никола , де вона зайняла весь 12-й тім. Зіставлення романів і щоденника допомагає розкрити навіть дрібні деталі цієї пізньої любові. Ще в 1776 році Ретиф зняв квартиру в якоїсь дами по ім’ю Дебе-Леман, з Бельгії переселившейся в Париж. У неї була дочка Сара, у той час чотирнадцятилітня дівчинка. Ретиф був зайнятий своїми справами, літературн і серцевими, і не обертав на дівчинку уваги. Але от минуло чотири роки, і Сара перетворилася в чарівну дівчину. Вона була білява, висока й струнка; свіжій, рум’яній особі її надавало незвичайність соромливе, майже сумне вираження. Ретиф починає займатися з нею, дає книги, читає їй уголос свої новели — словом, вони стають друзями. Спочатку вони грають у батька й дочку; Сара навіть кличе його mo)). Але гра приймає усе більше небезпечний зворот. Одного чудового дня тато цілує дочку в губи, і та не тільки приймає це без опору, але й відповідає поцілунком на поцілунок. Випливають звичайні прикмети розквітаючої любові: у театрі Ретиф і Сара тримаються за руки, за обідом стосуються один одного коліньми під столом. У день Нового року вони заприсягли один одному у вічній дружбі; два місяці сіра гусениця дружби плела навколо них свій кокон — і наприкінці лютого з кокона випорхнула строкатий метелик жагучої любові. Але пускай про це розповість гранітний щоденник. Під датою 25 лютого 1780 року на парапеті набережної Сени були видряпані слова: Felicitas: data tota (Щастя: усе дано). Що саме мається на увазі під всі , сумніватися не доводиться, тому що в наступні дні тісно вибудовується одне лише слово: Felix (Щасливе), а деякі дні були, видимо, особливо пам’ятні: там після дати стояло Bis felix (Подвійно щасливе). Аж до кінця травня йдуть дні щасливої любові; про подробиці дає подання роман
Тільки раз трапилося, що в чистому небі любові Ретифа мигнула тінь. 27 квітня парапет у Сени повідомляє: Fere lupa)). To їсти з’являється суперник по ім’ю Лавалет, багатий п’ятдесятилітній адвокат, з фізіономією смаглявої, як у мулата. 30 травня вибухає грім небесний: Sara cubat foras, me ).
Стислості заради приведемо рядка з роману: Сара була доконаною бестією, настільки розпущеної, наскільки розпущеної може бути лише блондинка із мрійливими очами. Вона, бути може, на свій манер навіть любила сорокапятилетнего Ретифа; у всякому разі, її тісно прив’язували до нього 12 франків у тиждень bdquo;на шпильки», не говорячи вуж про обіди, вечері, шовкових панчохах і інших подарунках. Але коли з’явився кавалер більше богатий, вона без найменших коливань змінила кавалерові бедному . Пішли дні страждань і принижень. Ретиф пізнає віроломство, але в нього незмога, щоб порвати із Сарой. Arctum cor i). І все-таки він не відмовляється від її. Ілюзії його розбиті, але без прекрасного її тіла він жити не може. 10 червня. Reco).
Потім — сварки, взаємні обвинувачення, сцени, що кінчаються чи ледве не рукоприкладством. Я не можу неї поважати — і все-таки люблю ,- вирізує на камені голову, що втратив, закоханий. Магічна влада жіночого тіла захопила його в таку прірву, що він уже на все махнув рукою, аби тільки не втратити її. 27 червня на парапеті з’являється одне слово: Pax (Мир). Під прекрасним цим словом ховається найбільше приниження, що здатне винести чоловік: Ми уклали мир: Сара пообіцяла нарівно ділити себе між нами… Те, що треба далі, являє безсумнівну цінність для збирача людських документів; але читач із відразою стежить за подіями. Знову посварилися, знову помирилися; дівчина холодна, глузлива, ворожа; перед носом Ретифа закривають двері. Потім Сара змінює обом з кимсь третім, Ретиф зловтішається. Він з’їжджає із квартири, щоб полегшити розрив; але, не витримавши, вертається. Так триває цілий рік. Нарешті, 22 липня наступного року на гранітній плиті з’являється заключний акорд: Abitus postremus (Пішов остаточно). Один з більше ранніх записів робить зрозумілим, що полегшило розрив
30 червня. Deambulatio cum puella Leve (Прогулянка із крихтою Леві). Ця крихта Леві була ученицею ремісника й займалася гравіруванням по міді. Вона готовила гравюри для нової книги Ретифа, величезного тому новел Сучасниці , знаходячи час утішати перенесшего серцеву травму автора. Але й ця любов була недовгою. Зовсім не тому, що дівчина знудила Ретифу,- ні, зовсім по іншій, незвичайній причині. Письменник взяв у ньому верх над люблячим чоловіком. Я кинув неї,- пише він у коментарі до щоденникових записів,- тому що вона зіпсувала чотири гравюри; якщо так піде далі, вона споганить мені всю книгу…