«Його віршів чарівна насолода.. »
Його віршів чарівна насолода
Пройде сторіч заздру далечінь,
И, внемля їм, зітхне про славу младость
Утішиться безмовний сум
И бадьора задумається радість
А. Пушкіна
Василь Андрійович Жуковський — один з образованнейших людей кінця Хуш-Початку XIX сторіччя. У дев’ятнадцять років з перекладом елегії Гріючи «Сільський цвинтар» до поета прийшла літературна популярність. Елегія Гріючи переводилася й раніше, але жоден з перекладів не став теперішньою подією в літературному житті. Елегія була вибрана Жуковським не випадково. Вона стосується «вічних» тим життя й смерті. Але вирішує він цю тему по-новому. Звичайна людина позбавлена справедливого воздаяния й жалю не тільки при житті, але й після кончини:
А ви, наперсники фортуни ослепленни.
Хоча сплячих тут поспішаєте зневажати
За те, що труни їх непишні й забуті,
Що лестощі їм вівтарів не мислять споруджуватися
Нерівність у світі триває й за порогом смерті, залежить від випадків долі, що піднімає своїх улюбленців на п’єдестали величі й, що залишає в тіні простих трудівників, чиї «корисні роботи» віддані приниженню. І як нелюдське відношення до звичайних людей при житті! Вони не винуваті в тім, що
…просвещенья храм, споруджений сторіччями,
Угрюмою долею для них був зачинений
Їхня доля обтяжила злиденності ланцюгами
Їхній геній строгим нестатком умертвлен…
Поет говорить про те, що як смертний шлях, так і земна доля всіх людей мінливийі, тому теперішні достоїнства людини — не придбані їм титули, нагороди, чини, а здатність до ніжної любові й дружби, чутливість, чуйність, жаль. Так народжується гуманна думка про непомітну людину, що стає вище щасливих щасливців
Жуковський у своїй замисленій самоті як би піднімає над прозою життя й звертається до безумовних цінностей. Перебуваючи наодинці із природою, поет знаходить у ній співрозмовника, що слухає йому. Найбільше повно й глибоко ці художні пошуки відбилися в його елегії «Вечір». Стих передає світовідчування людини нової епохи, для якого «почестей исканье», спрага слави, успіх у світлі й у жінок — усього лише минущі блага, а искреннее призначення людини у світі вище й значніше.
Мені доля судила: брести невідомим шляхом,
Бути другом вірних сіл, любити вроди природи,
Дихати під сутінком дібровною тишею
И, погляд схиливши на пенни води,
Творця, друзів, любов і щастя оспівувати
Про пісні, чистий плід безвинності серцевої!
Блаженний, кому дано цевницей пожвавлювати
Годинники цього життя швидкоплинної!
Жуковський, описуючи природу, прагне не тільки її одушевити, але й знайти в ній співзвучне своїй душі, передати особисте сприйняття й психологічний стан описуваного предмета
Як сонця за горою чарівний захід, —
Коли поля в тіні, а гаю віддалені
И в дзеркалі води коливний град
Багряним блиском осяяні
Жуковський шукає в словах подвійний зміст, його не цікавить конкретика, він шукає гармонії не тільки в описуваних предметах, але й у своїй душі. Від споглядання гармонії в природі поет невимушено переходить до смутку й замисленості, викликаним спогадами про випадних друзів. Мрячний вечір «на лоні дрімаючої ‘природи» народжує думки про швидкоплинність людського життя й неминучості смерті. Вечір природи обернувся «увечері» душі, а картина природи перетворила в «пейзаж душі», тому назва вірша символічно. Пізніше, у своєму програмному вірші «Невимовне» Жуковський сказав про те, у чому, на його думку, складається таємниця поезії й у чому він, як творець, випробує найбільших труднощів. У цьому вірші відбиті философско-естетические погляди поета на лірику
Що наша мова земний перед дивною природою?
З який небрежною й легкою волею
Вона розсипала всюди красу
И разновидное з єдністю согласила!
Але де, яка кисть її зобразила?
Жуковський упевнений, що природа — великий творець, «сочиняющий» своєї картини за законами прекрасної гармонії. Людина не хоче й не може задовольнятися простим спогляданням. У ньому теж живе творчий вогонь, і він жадає створювати подібний до природи «з небрежною й легкою волею». Свою мету, як поета, Жуковський бачив у тім, щоб додати «земному» мові така ж велич, що властиво природі
Від вірша до вірша Жуковський усе більше переконується, що мінути земного щастя — відблиски вічного й прекрасного духовного вогню, що чекає людини після смерті. Земне життя — тільки підготовка людини до зустрічі з ідеальним миром, призначеним для доконаної людини, що у земному житті вдосконалює свою душу для зустрічі з таємничим царством. Там, за гранню днів, не буде ні нещасть, ні зрад, ні користі, ні розлуки. Там ми знову знайдемо — і вже навічно — тих, чиї душі стали для нас рідними й дарували нам світлі годинники радості, духовного спілкування, насолод і робили нас вище й чистіше, ніж ми могли б бути без них
Глибина думки й новизна мови Жуковського висунули його в число перших поетів, йому випливали й наслідували початківці. А коли в 1808 році була надрукована його перша балада- «Людмила», першість Жуковського в поезії стало незаперечним
Зійшла зірка. Подихом приємним
Зманила сон з моїх вона око;
З хати за гостем благодатним
Я сходив на верх гори моєї;
Перли роси по травкам ароматним
Уже блищав младим вогнем променів,
И день зльотів, як геній светлокрилий!
И життям всі живому серцю було
Трагедію своєї любові Жуковський зрозумів як трагедію мислячі й людини, що почуває, як неминучість катастрофи кращих надій. Він затверджував, що людина не може перемогти могутні сили, які стоять на дорозі ксчастью.
Прекрасне загинуло в пишному кольорі…
Такий доля прекрасного на світлі
Горького й смутний висновок
Основоположником російського романтизму по праву вважають В. А. Жуковського, що обрало головним предметом своєї поезії мир людської душі
«…Одухотворивши росіянку поезію романтичними елементами, він зробив її доступної для суспільства, дав їй можливість розвитку, і без Жуковського ми не мали б Пушкіна», — визнавав В. Г. Бєлінський, що вважав Жуковського першим поетом на Русі, чия поезія «вийшла з життя».
У вірші «Невимовне» Жуковський сам визначив своєрідність своєї творчості: предметом його поезії бути не зображення видимих явищ, а вираження скороминущих невловимих переживань
Невимовне підвладно ль вираженью?
Поет бажає удержати в польоті
Не красу невидимих явищ,
Але те, що злито із цією блискучою красою, —
Це настільки неясне, хвилююче нас,
Цей внемлемий однієї душою
Обворожающего глаc,
Це до далекого стремленье,
Сіяй привіт, що пройшов…
У цьому суть поезії Жуковського. Вона — історія душі поета, його хвилювань, мріянь і дум, ліричним вираженням яких стають його елегії, балади й поеми. Тема зачарування душі, осяяної натхненням, баченням прекрасного, завжди миттєвого й невимовного, з якої зв’язується в Жуковського розуміння поезії, була основний для його творчості. Вона особливо яскраво розкривається в елегії»Таємничий відвідувач», про невловиме почуття зачарування й томління душі по невідомому ідеалі говорять і вірша «Минулих днів очарованье…», «До знайомого генія, що мимо пролетів,», «Я музу юну бувало…».
Той же характер елегійного зачарування й ідеальності несе в собі любовна лірика Жуковського, присвячена М. А. Протасовой. До неї ставляться вірші «Мій друг, хоронитель-ангел мій…», «ПРО, милий друг! тепер з тобою…», «До неї», «Ти переді мною стояла тихо».
Жуковський знав і зображував внутрішній мир людини, не задоволеного дійсністю й зачарованого невимовною красою любові, дружби, природи, спогадів про пережите щастя, надій і романтичних очікувань на далеке, невідоме, «зачароване Там».
Заслуга Жуковського як » поета-романтика» полягає в тім, що він зумів виразити не тільки свій внутрішній мир, але й відкрив засобу поетичного зображення щиросердечного життя взагалі. Своїми романтичними елегіями й баладами він увів у російську літературу психологізм і тісно зв’язав поезію з індивідуальністю поета, наповнивши кожний вірш глибоким ліризмом. У Жуковського щирі й ліричні й щиросердечні переживання, і картини природи, і навіть патріотичні вірші про Бородінський бій. У патріотичному гімні «Співак у стані російських воїнів», написаному в жовтні 1812 року, зображуються не військові події, а настрою поета — учасника бою. Воно написано у формі схвильованого мовлення:
Країна, де ми вперше
Вкусили насолода буття,
Поля, пагорби рідні,
Рідного неба миле світло,
Знайомі потоки,
Златие гри першого років
И першого років уроки, —
Що вашу привабливість замінить?
Про батьківщина свята,
Яке серце не тремтить,
Тебе благословляючи!
Поезія Жуковського вражала сучасників і залучає сьогоднішніх читачів своєю музикальністю, мелодійністю. Жуковський створює музичний словесний потік, у якому «слова — це ноти».
Уж вечір… хмар змеркнули краю,
Останній промінь зірки на вежах умирає;
Остання в ріці блискучий струмінь
З погаслим небом вгасає
Все тихо: гаю сплять; в окраїні спокій;
Простягшись на траві під вербою нахиленої,
Слухаю, як дзюрчить, зливався з рікою,
Потік, кущами осінений
Це рядка зі знаменитої елегії «Вечір», де музика й слово нібито злилися воєдино. Не випадково звернув на них увага П. И. Чайковський, що використовував їх для дуету Лізи й Полини в опері «Пікова дама».
Уважно перечитуючи вірші Жуковського, розумієш високу художню цінність його поезії й те, як велике значення цього поета не тільки для російського романтизму, але й для всієї російської літератури