Любов і росія в житті й творчості М. Цветаевой.
Марина Іванівна Цветаева народилася в Москві 26 вересня 1892 року. Якщо вплив батька, Івана Володимировича, університетського професора й творця одного із кращих московських музеїв (нині Музей образотворчих мистецтв), до пори до часу залишалося схованим, схованим, то мати, Марія Олександрівна, жагуче й бурхливо займалася вихованням дітей до самої своєї ранньої смерті. «Після такої матері мені залишилося тільки одне: стати поетом», — згадувала дочку. Характер у Марини Цветаевой був важкий, нерівний, нестійкий. Жила вона складно, не знала й не шукала ні спокою, ні благоденства, завжди була в повній невпорядкованості, щиро затверджувала, що «почуття власності» у неї «обмежується дітьми й зошитами».
Дитинство, юність і молодість Марини Іванівни пройшли в Москві й у тихої підмосковної Тарусе, почасти за кордоном. Училася вона багато, але, з родинних обставин, досить безсистемно. Вірші Цветаева початку писати із шести років (не тільки по-російському, але й по-французькому, по-німецькому). В 1910 році вона випускає досить об’ємний збір никнув «Вечірній альбом». Його помітили й схвалили впливові й вимогливі критики, поети В. Брюсов, Н. Гумилев, Г. Волошин. Вірші юної Цветаевой були ще дуже незрілі, але підкуповували своєю талановитістю, своєрідністю й безпосередністю. І в першу чергу — невтримна й жагуча «Молитва», написана поетесою в день 17-летия, 26 вересня 1909 року:
Христос і Бог! Я спрагу чуда
Тепер, зараз, на початку дня!
ПРО, дай мені вмерти, покуда
Все життя як книга для мене
Ти мудрий, ти не скажеш строго:
Терпи, ще не кінчений строк».
Ти сам мені подав — занадто багато!
Я спрагу відразу — всіх доріг!
Люблю й хрест, і шовк, і каски,
Моя душа митей потрібно…
Ти дав мені дитинство — краще казки
И дай мені смерть — у сімнадцять років!
Слідом за «Вечірнім альбомом» з’явилося ще два віршованих збірники Цветаевой: «Чарівний ліхтар» (1912 рік) і «Із двох книг» (1913 рік) — обоє під маркою видавництва » Оле-Лукойе», домашнього підприємства Сергія ефрона, друга юності Цветаевой, за який в 1912 році вона вийде заміж. У цей час Цветаева — «чудов і переможна» — жила вже дуже напруженої щиросердечної життям, добре знала собі ціну як поетові. «У своїх віршах я впевнена непоколебимо», — записала вона в щоденнику в 1914 році. Життєлюбство поетеси втілювалося, насамперед, у любові до Росії й до російського мовлення. Цветаева дуже любила місто, у якому народилася; Москві вона присвятила багато віршів:
Над містом, відкинутим Петром,
Перекотився дзвоновий грім
Гримучий перекинувся прибій
Над жінкою, відкинутої тобою
Паную Петру й вам, про цар, хвала!
Але вище вас, царі: дзенькоту
Поки вони гримлять із синюватого —
Незаперечна першість Москви
-І цілих сорок сороков церков
Сміються над гординею царів!
Пізніше в поезії Цветаевой з’явиться герой, що пройде крізь роки її творчості, змінюючись у другорядному й залишаючись незмінним у головному: у своїй слабості, ніжності, зибкости в почуттях. Лірична героїня наділяється рисами крсткой богомольної жінки: «Піду й утомлюся в церкві й помолюся догідникам про лебедя молоденькому». У перші дні 1917 року у Цветаевой з’являються вірші, у яких чуються переспіви старих мотивів, говориться про останню годину нерозкаяними, стомленими страстями ліричної героїні
Багато хто зі своїх віршів Цветаева присвячує поетам-сучасникам: Ахматовій, Блоку, Маяковському, ефрону.
У співучому граді миємо купола горять,
И Спасу світлого прославляє сліпий бродячий… —
И я дарую тобі свій дзвоновий град,
Ахматова! — і серце своє впридачу.
Марина Цветаева пише не тільки вірші, але й прозу. Проза Цветаевой тісно пов’язана з її поезією. У ній, як і у віршах, важливий був не тільки зміст, але й звучання, ритміка, гармонія частин. Проза Цветаевой створює враження великої масштабності, вагомості, значимості. Дріб’язку як такі у Цветаевой просто перестають існувати; люди, події, факти завжди об’ємні
Жовтневу революцію Марина Цветаева не прийняла й не зрозуміла. Здавалося б, саме вона з бунтарською натурою свого людського й поетичного характеру могла знайти в революції джерело творчої наснаги. Нехай вона не зуміла б зрозуміти правильно революцію, її мети й завдання, але вона повинна була відчути її як могутню й безмежну стихію. У літературному миру Цветаева як і раніше трималася особняком. У травні 1922 року зі своєю дочкою вона їде за кордон
У перші роки еміграції Цветаева бере активну участь у російському культурному житті. Але рік у рік по різних причинах виявляється все в більшій ізоляції. Новаторство її поезії не одержало належної оцінки емігрантської критики. Більш охоче видавці брали її прозу. Цветаева публікує невеликі оповідання (як на росіянинові, так і французькою мовою), спогаду про поетів-современниках (Волошині, Брюсові, Бальмонте, Кузмине, Маяковському, Пастернаку), критичний^-критические-критичние-критические-литературно-критичяакие статті. Рішуче відмовившись від своїх колишніх ілюзій, вона нічого вже не оплакувала й не віддавалася ніяким умилительним спогадам про те, що пішло в минуле. У її творчості міцніють сатиричні ноти. У той же час у Цветаевой усе більше росте й зміцнює жвавий інтерес до того, що відбувається на покинутій батьківщині
Згодом поняття «батьківщина» для неї наповнюється новим змістом. Поетеса починає розуміти розмах російської революції («лавина з лавин»), вона починає чуйно прислухатися до «нового звучання повітря». Туга за Росією проявляється в таких ліричних віршах, як «Світанок на рейках», «Скіпа», «Російського жита від мене уклін…», «ПРО, непіддатлива мова!…», сплітається з думою про нову батьківщину, що вона ще не бачила й не знає, — про Радянський Союз, про його життя, культуру й поезію
ДО 30-м років Марина Цветаева зовсім ясно усвідомила рубіж, що відокремив її від білої еміграції. Тут для розуміння позиції Цветаевой важливе значення має цикл віршів до сина. У них вона говорить про Радянський Союз як про новий миру нових людей, як про країну зовсім особливого складу й особою долі, що нестримно рветься вперед- у майбутнє й у саму світобудову — «на Марса».
Ні до міста й ні до села —
Їдь, мій син, у свою країну, —
У край — всім краям навпаки!
Куди назад іти — уперед
Іти, — особливо — тобі,
Русі не видивавшее
Дитя моє… Моє? Її —
Дитя! Те саме билье,
Яким поростає минуле
Землицу, стершуюся в пил, —
Ужель дитині в колиску
Нести в жменях, які трясуться:
«Русь — цей порох, поважай — цей порох!»
Від невипробуваних втрат —
Іди — куди ока дивляться!
Нас батьківщина не покличе!
Їдь, мій син, додому — уперед —
У свій край, у своє сторіччя, у свою годину, — від нас —
У Росію — вас, у Росію — мас,
У нашу — країну! у сейчac — країну!
У на Марса — країну! у без нас — країну!
Русь для Цветаевой — надбання предків, Росія — не більш ніж сумний спогад «батьків», які втратили батьківщину й у які немає надії знайти її знову, а «дітям» залишається один шлях — додому, на єдину батьківщину, у СРСР. Настільки ж твердо Цветаева дивилася й на своє майбутнє. Особиста драма поетеси переплелася із трагедією сторіччя. Вона побачила звіриний оскал фашизму й встигла проклясти його. Останнє, що Цветаева написала в еміграції, — цикл гнівних антифашистських віршів про розтоптану Чехословаччину, що вона ніжно й віддано любила. Це воістину «плач гніву й любові», Цветаева втрачала вже надію — рятувальну віру в життя. В 1939 році Цветаева вертається на батьківщину. Важко їй далися ці 17 років на чужині. Вона мріяла повернути в Росію «бажаним і жданним гостем». Але так не вийшло. Чоловік і дочка піддалися необґрунтованим репресіям. Цветаева оселилася в Москві, готовила збірник віршів. Але отут трахнула війна. Мінливості евакуації закинули Цветаеву спочатку в Чистополь, а потім у Єлабугу. Отут-Те її й наздогнало самітність, про яке вона з таким глибоким почуттям сказала у своїх віршах
Змучена, що втратила віру, 31 серпня 1941 року Марина Іванівна Цветаева покінчило життя самогубством. Могила її втратилася. Довго довелося очікувати й виконання її юнацького пророцтва, що її віршам, «як дорогоцінним винам, настане своя черга». Марину Цветаеву-Поета не поплутаєш ні з ким іншим. Її вірші можна безпомилково довідатися — по особливому розспіві, неповторним ритмам, по загальній інтонації. «Цветаева — зірка першої величини. Блюзнірство блюзнірств — ставитися до зірки як до джерела світла, енергії або джерелу корисних копалин. Зірки — це всколихающая духовний мир людини тривога, імпульс і очищення роздумів про нескінченність…» — так відгукнувся про творчість М. Цветаевой поет Латвії О. Вициетис. Мені здається, що час побачив Марину Цветаеву, визнало її потрібної й покликало. Вона прийшла впевнено, її покликав її годину, її теперішня година