Наполеон родіона раскольникова й наполеон андрія болконского.
Наполеона можна по праву назвати культовою фігурою Xi сторіччя, які виражає суть епохи потрясінь. Тема «сильної особистості», що живе тільки спрагою абсолютної влади над «тваринами тремтячої», була досить актуальна в умовах бурхливо, що розвивається в Росії капіталізму, і тому прикувала увагу багатьох письменників того часу. Пушкіна й Лермонтов у багатьох своїх добутках зверталися до особистості Бонапарта. Він володів розумами й душами багатьох літературних героїв, наприклад Євгенія Онєгіна, у якого в кабінеті стояв «стовпчик з куклою чугунною під капелюхом з похмурим чолом, з руками, короткими хрестом». Люди, і жили насправді, і створені фантазією письменників, відмінювалися перед Наполеоном, наслідували йому, мріяли про подвиги, подібних тим, які він зробився
У середині XIX сторіччя два геніальні росіяни письменника, Ф. Г. Достоєвський і Л. Н. Толстой, також звернулися до цієї теми. З тих найвищих, гуманістичних позицій вони виступали із критикою індивідуалізму, антилюдяної моралі «надлюдини», що не визнає за іншими людьми право надходити вільно, що підкоряє їх своєї деспотичної влади
Герої романів «Злочин і покарання» і «Війна й мир» — різночинець Родіон Розкольників і князь Андрій Болконский — дуже близькі по своєму морально-психологічному виді. У першу чергу їх ріднить свідомість своєї переваги над навколишніми, що з’явилося сприятливим психологічним ґрунтом для розвитку їхніх індивідуалістичних рис, домагань на владу. От чому Наполеон як ідеал сильної особистості дуже захоплювавїх.
Студент Розкольників вибудував свою жорстоку філософію не Ьез оглядки на Бонапарта. Всі люди підрозділяються на дві категорії: «тварин тремтячі», безмовно приймаючий порядок речей, і люди «незвичайні» — творці історії, сильні миру цього, що піднімають моральні норми й громадський порядок; розвиток же суспільства відбувається по рахунок попрання перших останніми. Ідеалом «надлюдини» у Раскольникова є Наполеон. Для героя Достоєвського це особистість, що діє за правилом «усе дозволено», людина, що могет пожертвувати всім заради досягнення власної мети. Це геній, що упевнений, що має права розпоряджатися долями миру, сотнями життів. Він, не замислюючись, посилає тисячі людей на загибель у Єгипет, залишає свою армію замерзати в снігах Росії без тіні жалості й жалю. Такий кумир Раскольникова. Хлопець заздрить здатності імператора переступити через всі й всі, його байдужості, спокою, холоднокровності
Болконского захоплює інша сторона особистості Наполеона. Про страсті князя до цієї історичної особистості ми довідаємося вже на початку роману, у салоні Ганни Павлівни Шерер, де герой говорить про велич свого кумира, коли той подає руку заразившимся чумою, але згадує й про інші його вчинки, які не можна виправдати. Князь захоплюється блискучою кар’єрою Бонапарта, що проробило шлях від поручика до імператора, і намагається закрити очі на його жорстокість. Він бачить у ньому безстрашного, честолюбного героя, що взяв Тулон, запропонувавши свій план, доблесно захопив Аркольский міст, кинувшись у гущавину бою із прапором у руках. Андрій вірить у силу одиничної волі, у здатності сильної особистості по власному розсуді вершити долю народів. Як і багато інших юнаків тої епохи, він видніється про свою годину, коли він зможе показати на що здатно: «Але де ж? Як же виразиться мій Тулон?».
Розкольників видніється керувати людьми, направити свої сили на перетворення миру до кращого. У вчинках Наполеона він бачить виправдання своєму способу досягти цього перетворення. На відміну від його князь Андрій бажає слави, популярності, людській любові. Болконский заздрить Наполеонові, адже тієї домігся самої головної з перемог — перемоги над своїми підданими: його обожнюють люди
Але якщо, прагнучи стати Наполеоном, Розкольників хвилюється, переживає через матір, намагається вберегти сестру Дунечку від шлюбу з негідником Лужиним, випробовує страшні каяття совісті, те для князя Андрія життя близьких людей не більше священне, чим життя мільйонів. Міркуючи про славу, він відверто зізнається сам собі, що «як ні дороги, ні милі мені багато з людей — батько, сестра, дружина, — найбільш дорогі мені люди, — але, як ні страшно й ні неприродно це здається, я всіх їх віддам зараз за Мінуту слави, торжества над людьми, за любов до себе людей, яких я не знаю й не буду знати». І він дійсно переступив би через цю святиню за мінуту слави. Це зближає Болконского з Наполеоном. Славолюбство з’явилося для князя силою, готової змести об’єктивні початки моральності
Як для Наполеона, так і для обох молодих людей наступає «Тулон». Для Раскольникова це вбивство баби, тобто самоперевірка героя: або витримає він ідею про право сильної особистості на кров, або є він обраною, винятковою людиною, Наполеоном. Не витримав. Не є. «Тулон» Болконского спочатку дуже схожий на тріумф Бонапарта: ті ж солдати, які здригнулися, підхоплене зна мя. Серед повного божевілля, що охопило всіх, він робить те, що задумав ще перед боєм. Однак подвиг князя й подвиг імператора відбуваються в різних ситуаціях: коли молодий Наполеон вибіг на Аркольский міст, за ним пішли солдати, тільки на мінуту що заколивалися, тоді як результат Аустерлицкого бою був заздалегідь вирішений
Таким чином, і Розкольників, і Болконский зазнали невдачі. Їхні вчинки приводять до порушення моральних норм і краху моральних цінностей. Однак обоє вони шляхом важких випробувань прийшли до усвідомлень даремності й незначності обраного шляху, до гіркого розчарування в Наполеоні. Лежачи на Аустерлицком поле, князь Андрій перед особами «високого неба» звільняється від своєї віри в Бонапарта, кається. Він повернув до вічного — сім’ї, будинку. Любов Соні перетворює Рас-Кольникова, прилучає його до вічних моральних цінностей. Герої приходять до визнання морального закону як загальнообов’язкового й об’єктивно існуючого, одночасно це приводить до розчарування в кумирі. Їх урятувала та сама сила — любов і з’єднання свічковим