«Отчого люди не літають!» (Образ Катерини в п’єсі А. Островського «Гроза»).
Катерина — російський сильний характер, для якого правда й глибоке почуття боргу над усе. У ній надзвичайно розвинене прагнення до гармонії з миром і волі. Джерела цього — у дитинстві. Як ми бачимо, у цей безтурботний час Катерину насамперед оточувала краса й гармонія, вона «жила, точно пташка на волі», серед материнської любові й благоухающей природи. Мати в ній душі не сподівалася, не примушувала працювати по господарству. Жила Катя вільно: вставала рано, умивалася джерельною водою, поливала квіти, ходила з матір’ю в церкву, потім сідала за яку-небудь роботу й слухала мандрівниць і прочанок, яких було багато в їхньому будинку. Катерине снилися чарівні сни, де вона літала під хмарами. І як сильно контрастує з таким тихим, щасливим життям учинок шестирічної дівчинки, коли Катя, образившись на щось, витекла ввечері з будинку на Волгу, села в човен і відштовхнулася від берега. Це — учинок людини з характером сильним, що не терпить обмежень
Ми бачимо, що Катерина росла щасливої й романтичной дівчиною. Вона була дуже набожної й жагуче люблячою. Вона любила всі й всіх навколо себе: природу, сонце, церкву, свій будинок з мандрівницями, жебраків, которимона допомагала. Але саме головне в Каті те, що вона жила у своїх мріях, обособленно від інший світу. Із усього існуючого вона вибирала тільки те, що не суперечило її натурі, інше вона не хотіла зауважувати й не зауважувала. Тому й бачила дівчинка ангелів у небі, і була для неї церква не гнітючої й силою, що давить, а місцем, де все світло, де можна помріяти. Катерина була наївної й доброї, вихованої в цілком релігійному дусі. Але якщо вона зустрічала на своєму шляху те, що суперечило її ідеалам, то перетворювалася в непокірливу й уперту натуру й захищала себе від того стороннього, чужого, що сміло потривожити її душу. Так було й у випадку слодкой.
Після заміжжя життя Катерини сильно змінилася. З вільного, радісного, піднятого миру, у якому вона почувала своє злиття із природою, дівчина потрапила в життя, повну обману й насильства. Справа навіть не в тім, що Катерина, вийшла за Тихона не зі своєї волі: вона взагалі нікого не любила і їй було однаково за кого виходити. Справа в тому, що в дівчини відняли її колишнє життя, що вона створила для себе. Катерина вже не почуває такого захоплення від відвідування церкви, не може займатися звичайними їй справами. Смутні, тривожні думки не дають їй спокійно любуватися природою. Каті залишається терпіти, поки терпиться, і мріяти, але вона вже не може жити своїми думками, тому що жорстока дійсність повертає її на землю, туди, де приниження й страждання. Катерина намагається знайти своє щастя в любові до Тихона: «Я буду чоловіка любити. Тиша, голубчик мій, ні на кого я тебе не проміняю». Але щирі прояви цієї любові припиняються Кабанихой: «Що на шию-те виснеш, безстидниця? Не з коханцем прощаєшся». У Катерине сильне почуття зовнішньої покірності й боргу, тому вона й змушує себе любити нелюбимого чоловіка. Тихін і сам через самодурство своєї матері не може любити дружину по-справжньому, хоча, напевно, і хоче. І коли він, їдучи на час, залишає Катю, щоб нагулятися досхочу, жінка стає зовсім самотньої
Любов до Бориса — почуття, що виникло, по-моєму, через глибоку людську незадоволеність. Катерине бракувало чогось чистого в задушливій атмосфері будинку Кабанихи. І любов до Бориса була цим чистим, не давала Катерине остаточно зачахнути, якось підтримувала її. Вона пішла на побачення з Борисом тому, що відчула себе людиною, що має гордість, елементарні права. Це був бунт проти покірності долі, проти безправ’я. Катерина знала, що робить гріх, але знала вона й те, що жити як і раніше далі не можна. Вона принесла чистоту своєї совісті в жертву волі й Борисові. По-моєму, ідучи на цей крок, Катя вже почувала кінець, що наближається, і, напевно, думала: «Зараз або ніколи». Вона хотіла насититися любов’ю, знаючи, що іншого випадку не буде. На першому ж побаченні Катерина сказала Борисові: «Ти мене втратив». Гріх лежить на її серце важким каменем. Символом невідворотного небесного покарання для героїні стає гроза. Катерина не може жити далі зі своїм гріхом, і цілком природний для її релігійної свідомості вихід — покаяння. Вона зізнається у всьому чоловіку й свекрусі. Але покаянню повинне супроводжувати смиренність, а його-те й немає у волелюбній героїні. Самогубство — страшний гріх, але саме на нього вирішується Катерина, будучи не в силах існувати у світі, де люди не літають, як птаха.