Поема М. Ю.Лермонтова «Мцирі» як романтичний добуток Однієї з вершин художньої спадщини М. Ю. Лермонтова є поема «Мцирі». Вона відбиває глибоку закоханість автора: у величчя гір, у кришталеву чистоту рік, у яскраву небесну зелень і людей, вільних і непохитних, — у гордий Кавказ. Саме він потряс уяву великоокої й вразливої дитини. враження, Що Залишилися навічно, спонукали поета до зображення ситуацій, у яких з найбільшою повнотою може розкритися мужній характер героя, яким є поема «Мцирі». Вона була написана в тисяча вісімсот тридцять дев’ятому року.
У поемі головний герой найбільш наближений до сучасності. Доля горця, що рветься до волі з полону, але не получили її, була дуже близька «лермонтовскому» поколінню. У той же час створений автором героїчний пафос безкомпромісної боротьби, що надихає Мцирі до кінця його короткого життя, з’явився найбільш глибоким відбиттям «лермонтовского» ідеалу. На мій погляд, романтизм поеми полягає у вдалому створенні автором такий яскравий і живий образи, як Мцирі — самотнього, але заколотною, живучою мрією й відрікається від дійсності, що шукає гармонічного злиття із природою.
Ми знайомимося із Мцирі в монастирі, куди він попадає ще дитиною, полоненою російським генералом. «Болісна недуга» загрожував життя хлопчика, саме тоді «могутній дух його батьків» розвилася в дитині, зробивши його гордим і непокірливим у полоні. Самотність і замкнутість були властиві йому, Млоїмо неясною тугою По стороні своєї рідний Пройшло час, Мцирі звик до полону й став розуміти чужа мова. Раптова втеча юнака в одну з осінніх ночей подарував йому «три блаженних дні», а ченцям — здивування й нерозуміння його вчинку. Раптове виснаження сил за настільки короткий строк і вгасання сильного й здорового парубка було нез’ясовно, оскільки «він на допит не відповідав». Лише перед смертю Мцирі ченцеві вдалося почути його горду сповідь: Я мало жив, і жив у полоні, Таких два життя за одну, Але тільки повну тривог, Я проміняв би, якщо б міг, — зізнається він Трагедія Мцирі — у відриві від батьківщини, будинку, рідних і друзів. Монастир для нього стає в’язницею, задушливими йому здаються келії, похмурої й глухими — стіни, боягузливі й жалюгідними — стражи-ченці, а сам він — раб і в’язень.
Все своє життя юнак знало «Одну — але полум’яну пристрасть»: вирватися на волю. Поема не розкриває до кінця прагнення героя, але вони відчутні в натяках. Можливість любити й ненавидіти, знайти шлях в «рідну країну», зустрітися із суворими войовничими горцями, обійняти матір, батька, сестер. Поряд із цим поет також оспівує войовничі мрії юнака. Про свого батька й знайомих Мцирі згадує, насамперед, як про воїнів; не випадково йому сняться бої, у яких він перемагає, недарма мрії тягнуть його в «дивовижний мир тривог і битв». Він переконаний, що міг бути «у краї батьків не з останніх молодців». Хоча доля не дала Мцирі зазнати захват битвою, але всім ладом своїх почуттів він — воїн.
Суворою стриманістю він відрізнявся ще з дитячого років. Юнак, пишаючись цим, говорить: «Ти пам’ятаєш дитячі роки: сльози не знав я ніколи». Волю сльозам він дає лише під час втечі, тому що ніхто їх не бачить. Трагічна самітність у монастирі загартувало волю Мцирі. Не випадково, що він біг з монастиря в грозову ніч: те, що злякало боязких ченців, наповнювало його серце почуттям братерства із грозою. Мужність і стійкість Мцирі з найбільшою силою проявляється в битві з барсом. Його не страшила могила, тому що він знав: повернення в монастир — це продовження колишніх страждань.
Трагічний фінал свідчить про те, що наближення смерті не послабляє духу героя й моці його вільнолюбного патріотизму. Умовляння старого ченця не змушують його покаятися. Він і тепер би «рай і вічність проміняв» на кілька мінут життя. серед близьких (вірші, що викликали невдоволення цензури). Не його провина, якщо йому не вдалося стати в ряди борців за те, що він вважав своїм святим обов’язком: обставини виявилися непереборними, і він дарма «сперечався з долею». Кавказький пейзаж уведений у поему головним чином як засіб розкриття образа героя. Нехтуючи своє оточення, Мцирі почуває лише споріднення із природою. Гармонія природи, її воля й непокора протипоставлені в поемі похмурим стінам монастиря, де панує атмосфера рабської смиренності й покірності, що гнітить душу Мцирі з дитинства.
Адже люди, що врятували йому життя, насправді подарували йому пекло. Вирвавшись на волю, він разом із сонними квітами піднімає голову, коли озолотився схід. Дитя природи, він припадає до землі й довідається, як казковий герой, таємницю пташиних пісень, загадки їхнього віщого щебетання. Йому зрозуміла суперечка потоку з каменями, дума роз’єднаних скель, що жадають зустрічі. Погляд його загострений: він зауважує блиск зміїної луски й відливи срібла на вовні барса, він бачить зубці далеких гір і бліду смугу «меж темним небом і землею», йому чудиться, що його «старанний погляд» міг би бачити через прозоруу синявий неба поле ангелів Полум’яних страстей, похмурий і самотній, що розкриває свою «душу» в оповіданні-сповіді, сприймається як герой романтичних поем. Однак Лермонтов, що створив «Мцирі» у ті роки, коли створювався й реалістичний роман «Герой нашого часу», вносить такі’ риси у свій добуток, яких немає в більше ранніх його поемах.
Якщо минуле героїв «Сповіді» і «Боярина Орши» залишається зовсім невідомим, і ми не знаємо тих соціальних умов, які сформували їхні характери, то рядка про нещасливе дитинство й отроцтво Мцирі допомагають глибше зрозуміти переживання й думки героя. Сама форма сповіді, характерна для романтичних поем, зв’язана із прагненням глибше розкрити — «розповісти душу». Виразне сполучення безлічі метафор романтичного характеру в самій сповіді (образи вогню, полум’яності) з реалістично точною й поетично скупим мовленням вступу. («Один раз росіянин генерал…») Романтична за формою поема свідчила про ріст реалістичних тенденцій у творчості Лермонтова Створення Лермонтовим образ гордого й непокірливого юнака неможливо забути. Навіть втрата надії перед смертю не змогла зломити волю самотнього й гордого героя: Коли я стану вмирати, І, вір, тобі не довго чекати, Ти перенесть мене вели У наш сад, у те місце, де цвілі Акацій білих два кущі…
… Сияньем блакитного дня Упьюся я в останній раз Звідти видний і Кавказ!