Спогаду сучасників про Рилєєва
Наприкінці вересня 1819 року Рилєєв, що приїхав із дружиною в садибу матері, відвідує столицю, де починає знайомитися з петербурзькими літераторами. Отоді-те ледь не розігралася трагедія. Наприкінці 1819 року — на самому початку 1820 року відбувається скороминуща зустріч Рилєєва з Пушкіним. Обидва минулі молоді й запальні. З невідомої причини між ними виникла сварка, що могла закінчитися або навіть закінчилася дуеллю. Пізніше, 24 березня 1825 року Пушкіна писав Олександрові Бестужеву про Рилєєва: «Він у душі поет. Я побоююся його не на жарт і жалую дуже, що його не застрелив, коли мав тому випадок — так рис його знав».
Пушкіна не побачив у рилеевских думах правди історії, правди характерів, і це дозволило йому розповісти, що «національного, російського немає в них нічого, крім імен…» Він писав В. А.Жуковському: «Думи Рилєєва й цілять, а всі невлад ».
Рилєєв насмілився знеславити грізного Аракчеева, улюбленця Олександра I, у своїй сатирі «До тимчасового правителя». Декабрист Микола Бестужев пізніше згадував:
«Вся держава тріпотіла під залізною рукою улюбленця правителя. Ніхто не смів, скаржитися: ледь виникало найменше ремство — і навічно зникав у пустелях Сибіру або в сморідних склепах фортець
У такому положенні була Росія, коли Рилєєв голосно й всенародно викликав тимчасового правителя на суд істини; коли назвав його дію, визначив їм ціну й сміло зрадив прокльону потомства сліпу або навмисну покірність вельможі для придушення батьківщини
Не можна представити подив, жаху, навіть, можна сказати, заціпеніння, яким уражені були жителі столиці при цих нечуваних звуках правди й докору, при цій боротьбі дитини з велетнем».
Гордовитий тимчасовий правитель, і підлий і підступний,
Монарха хитрий підлесник, і друг невдячний,
Шалений тиран рідної країни своєї…
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
ПРО, як на лірі я потщусь того прославити,
Батьківщина моє хто від тебе позбавить!
По спогадах одного із сучасників, «Аракчеев, ображений у своїй грізній величі неслиханною дерзостию, поставився до міністра народного утворення князеві Голіцину, вимагаючи зрадити цензора, що пропустив цю сатиру, судна. Але Олександр Іванович Тургенєв, таємно радуючись цій поразці й бажаючи захистити цензора, придумав від імені міністра дати Аракчееву така відповідь: «Тому що, ваш сіятельство, з нагоди пропуску цензурою Персія сатири, перекладений вірш, вимагаєте, щоб я віддав під суд цензора й цензурний комітет за образливі для вас вираження, те перш ніж я призначу наслідок, мені необхідно потрібно знати, які саме вираження приймаєте ви на свій рахунок?» Тактичний хід впливового чиновника міністерства народного утворення Олександра Тургенєва спас і цензора, і Рилєєва. Аракчеев змушений був промовчати.
5 червня 1823 року в Санкт-Петербурзьку палату карного суду, де служив Рилєєв, надходить понадштатним членом Іван Іванович Пущин, один із засновників Північного суспільства декабристів
Зближення з Пущиним стало найважливішою віхою в житті Рилєєва. Пущин по достоїнству оцінив і поетичну діяльність свого товариша по службі, і його сміливої, повне громадянської мужності звертання в судовій палаті. Важко було Пущину знайти більше відданого однодумця, і цілком природно, що кілька місяців через він веде Рилєєва в таємне суспільство. Незабаром з’ясовується, що в організацію вступив не рядовий член, а людина неприборканого революційного темпераменту.
На нарадах декабристів, на засіданнях Вільного суспільства, у дружнім колі — словом, усюди Рилєєв, безмежно відданий ідеалам волі, скоряв навколишньою разючою цілісністю своєї особистості. Микола Бестужев згадував: « Рилєєв був не красномовний і опановував іншими не тонкостями риторики або силою силогізму, але жаром простого й іноді незв’язної розмови, що в уривчастих вираженнях зображував всю силу думки, завжди прекрасної, завжди правдивої, завжди привабливої. Усього красномовніше була його особа, на якому було раніше слів все те, що він хотів виразити, точно, як говорив Мур про Байрона, що він схожий на гіпсову вазу, ззовні якому немає ніяких прикрас, але як незабаром у ній займеться вогонь, то зображення, виліплені хитрою рукою художника, виявляються самі собою».
«Він генієві лише був слухняний,// Влади інших не визнавав», — писав Рилєєв про Байрона. Такий вищий закон життя кожного щирого таланта. Так жил і Рилєєв
У ніч на 14 грудня в Рилєєва знову відбулися збори. Декабристи прийняли остаточний план повстання. Михайло Бестужев згадував: «…Як прекрасний був у цей вечір Рилєєв! Він був негарний собою, говорив просто, але не гладко; але коли він попадав на свою улюблену тему — на любов до батьківщини, — фізіономія його пожвавлювалася, чорні, як смоль, очі опромінювалися неземним світлом, мовлення текла плавно, як вогненна лава, і тоді, бувало, не утомлюєшся любуватися ним».
Згадуючи про останні зустрічі з Рилєєвим, Федір Глинка показав на наслідку: «Рилєєв був хворою сильною пухлиною в горлі й ні про що не говорив із мною, як тільки про різні приречення його поем, також про трагедію «Богдан Хмельницький», що почав писати, і мав намір об’їхати різні місця Малороссии, де діяв, цей гетьман, щоб дати історична правдоподібність своєму Твір».
Рік за роком історики літератури збирали по крупицях «осколки» незавершених добутків Рилєєва, і тепер ясно видно, що він загинув на потужному творчому зльоті
У наші дні здійснилася мрія Огарьова, що писав про Рилєєва:
Ми стих твій вирвемо із забвенья
І в перший російський вільний день,
У вигляді младого поколенья,
Відновимо для поклоненья
Твою страждальницьку тінь.