Як Ф. Г. Достоєвський відкриває людину в людині
За Достоєвським давно затвердилася слава письменника-психолога, здатного заглянути в такий глиб людської душі, що і сама людина в собі не підозрює або яку людина знати про себе уникає. Однак це невиявлене, підсвідоме надзвичайно важливо: саме глибини свідомості визначають відносини з людьми, учинки, подання про добро й зло
У романі «Злочин і покарання» майже немає немінливих, позбавлених духовного шляхи героїв: людина Достоєвського постійно відкриває в собі нові щиросердечний і духовний змісти. Навіть така малозначна людина, як Лужин, що озброївся теорією «розумного егоїзму», зненацька для себе приходить до злочину — кподлогу.
Але для задуму роману, звичайно ж, важливіше всього ті відкриття, які робить Розкольників. Відкриття у власній душі. Він по найглибшому переконанню вбиває бабу-процентщицу, або, як він думає, «тварини тремтячу». Далі Достоєвський дає нам можливість переконатися в тім, що майже в кожній людині живуть невидимі рятувальні сили, які пручаються ідеям власного избранничества й права на насильство
Пронизуючим, хворобливим смутком наповнена сцена в шинку, коли поруч із Мармеладовим ми бачимо Раскольникова, що слухає плутане оповідання підпилого чиновника. Розкольників усмоктує в себе всю нещасну мармеладовскую долю разом з його сухотною дружиною й дочкою Сонею, що живе по «жовтому квитку». Тут же, у трактирі, розкольників зустрічає одного зі своїх переслідувачів — поліцейського чиновника Заметова, що для Раскольникова нехай і незначний, але все-таки представник того миру, на який він так страшно зазіхнув. Тут Раскольниковим раптом опановує азарт розпачливого гравця: він починає небезпечну «гру з вогнем» («А що якщо я бабусю й Лизавету вбивши?..»). Те ж відбувається з Раскольниковим у квартирі процентщици, де він у якімсь гарячковому стані продовжує «катувати долю». Він поддразнивает майстрів, які ремонтують квартиру, а потім і двірників у воріт. Він немов квапить події. Не залишає його це порушення й біля тіла роздавленого конями Мармеладова, після чого він переживає радість від можливості активно створювати добро (допомога сім’ї загиблі). Ці перепади передають складність характеру Раскольникова, його особливу емоційну організацію, своєрідність його психіки. Він, відділений від людей своїм злочином, раптом знову як би поривається назустріч всьому людському
Зустріч зі Свидригайловим відкриває нове в душі Раскольникова, тому що, слухаючи запевнення про те, що вони «одного поля ягоди», герой почуває, що, сам того бажаючи, дозволив утягнути себе в небезпечну розмову про примар і тим самим став як би мимовільним співучасником цієї таємничої й лиховісної людини. У Раскольникова виникає відчуття, нібито він зізнався у своєму злочині,- адже баба як примар переслідує його, майже так само, як Свидригайлова його покійна дружина Марфа Петрівна
Далеко не виняткова історія Соні Раскольникова глибоко зачіпає: адже саме в ній кореняться відповіді на його питання, які мучать. Раскольникова бісить переконаність Соні в тім, що вона своїми малими засобами, добутими такою страшною ціною, допомагає ближнім. З безтактністю й себелюбністю, властивому егоїстові, він ятрить рани Сонечки, нещадно нагадуючи й про її падіння, і про те, що Полечку чекає доля самої Соні
У зустрічах зі слідчим Порфирієм Петровичем у силі внутрішнього протистояння співрозмовникові виявляється внутрішня позиції Раскольникова й розкривається теоретична основа його злочину: соціально-побутові мотиви злочини перекриваються мотивами філософськими, як би по-новому висвітлюючи весь страшний шлях, пройдений Раскольниковим. Герой намагається бути стриманим і обережно-мовчазним, але з жахом почуває й мимоволі видає себе, ідучи назустріч бажанням Порфирія Петровича. Саме в цих діалогах-катуваннях проявляється мученицька й горда натура Раскольникова — людини, що не може дозволити вторгатися у свій внутрішній мир
Однак саме цієї гордої людини й змушує автор упокоритися. Це вже теперішнє відкриття. У романі виявляється, що смиренність — єдиний притулок для всіх людей — і розумних, і недалеких розумом, і високопоставлених, і соціальних сходів, які находящихся на самих нижніх сходах. Саме смиренність виліковує хворий дух Раскольникова, що відмовився зрештою від ідеї власної винятковості й свого права бути вершителем доль інших людей