Як холодно, росисте і як добре жити на миру!
Любов і смерть — постійні мотиви бунинской поезії й прози Перед особою любові й смерті стираються всі соціальні, класові розбіжності. Підбиваючи підсумок життя людини, смерть підкреслює незначність і ефемерність могутності пана із Сан-Франциско з однойменного оповідання Буніна, виявляючи безглуздість його життєвої філософії, відповідно до якої він вирішує "доступитися до життя" в 58 років. А до цього він був зайнятий тільки збагаченням. І тепер, коли, здавалося б, почали здійснюватися мрії пана об дозвільному, безтурботну життя, його наздоганяє випадкова, безглузда смерть. Вона приходить як відплата панові за його захопленість корисливими цілями й сиюминутними удовлетворениями, нездатність осмислити дріб’язковість своїх прагнень перед особою небуття
Друга важлива тема творчості И. Буніна — природа. Це тонкий інструмент у руках письменника, вона вміє "думати", "розмовляти", "сумувати", "радуватися", "попереджати"… Таке уважне ставлення до природи викликано почасти тим, що письменник "родом із села".
Від жари блідий небокрай,
Ні хмарини в лазурі жаркої;
Увесь світ нібито укладений
У піщане коло в пустелі яркою
Бунін народився в 1870 році у Воронежу. Дитинство його пройшло & маєтку батька в Орловській губернії — у середній смузі Росії, де народилися або створювали Лермонтов, Тургенєв, Лєсков, Лев Толстой і Бунін усвідомлював себе літературним спадкоємцем своїх більших земляків
Він пишався тим, що походить зі стародавнього дворянського роду, що дав Росії чимало видатних діячів як на поприще державної служби, так і в області мистецтва. Серед предків письменника — В. А. Жуковський, відомий поет, друг А. С. Пушкіна
Мир дитинства Буніна обмежувався сім’єю, садибою, селом. Він згадував: Отут, у найглибшій тиші, улітку серед хлібів, які підступали до самих порогів, а взимку серед заметів, і пройшло моє дитинство, повне поезії, сумної й своєрідної".
Перший вірш Бунін написав у віці восьми років. У шістнадцять років з’явилася його перша публікація в пресі, а у вісімнадцять, покинувши зубожілий маєток, за словами матері, "з одним хрестом на груди", він почав добувати хліб літературною роботою
Про щастя ми завжди лише згадуємо,
А щастя всюди. Може бути, воно
От цей сад осінній за сараєм
И чисте повітря, що ллється вокно.
У бездонному небі легким білим краєм
Встає, сіяє хмара. Давно
Сльожу за ним… Ми мало бачимо, знаємо,
А щастя тільки знаючим дане
Одночасно з віршами Бунін писав і оповідання. Він знав і любив російське село, до селянської роботи перейнялася повагою з дитинства й навіть забрав "надзвичайно привабливе бажання бути мужиком". Закономірно, що сільська тема стає звичайної в його ранній прозі. На його очах російські селяни й дрібнопомісні дворяни убожіють, розоряється, вимирає село. Як пізніше відзначала його дружина, В. Н. Муромцева-Буніна, його власна бідність принесла йому користь — допомогла глибоко зрозуміти натуру російського мужика
И в прозі Бунін продовжував традиції російської класики, використовуючи реалістичні образи, типи людей, узятих з життя. Він не прагнув до зовнішньої цікавості або собитийно сюжетам, які розвиваються. У його оповіданнях присутні лірично пофарбовані картини, побутові замальовки, музикальність інтонацій. Ясно відчувається, що це проза поета. Сам же він взагалі не визнавав "розподілу художньої літератури на вірші й прозу".
За Буніним у дореволюційній критиці закріпилася характеристика "співака збідніння й запустіння дворянських гнізд", садибного суму, осіннього зів’янення. Правда, його "сумні елегії" сучасники порахували запізнілими, тому що Бунін народився майже 10 років через послові скасування кріпосного права в 1861 році, а своє відношення до руйнування миру поміщицької садиби набагато раніше виразили А. Гончарів, И. Тургенєв і багато інших російських поетів і письменники. Не ставши свідком жорстоких кріпосницьких відносин, Бунін ідеалізував минуле й прагнув показати єдність поміщика й мужика, їхня причетність до рідної землі, національному укладу, традиціям. Як об’єктивний і правдивий художник, Бунін відбивав ті процеси, які відбувалися в сучасній йому життя, у переддень першої російської революції 1905-1907 років. У цьому змісті заслуговують на увагу оповідання "Золоте дно", "Сни" з їхньою антипоміщицькою спрямованістю. Вони були надруковані в збірнику Г. Горького "Знання" і одержали високу оцінку А. Чехова
Самим значним добутком дожовтневого періоду творчості Буніна стала повість "Сіло" (1910 р.). Вона відбиває життя селян, долю сільського люду в роки першої російської революції. Повість була написана під час найбільшої близькості Буніна й Горького. Сам автор пояснив, що тут він прагнув намалювати, "крім життя села, і картини взагалі всього російського життя".
Ніколи ні про якому інший бунинском добуток не велася така гостра полеміка, як про "Сіло". Передова критика підтримала письменника, побачивши цінність і значення Твір "у правдивому зображенні побуту падаючої, що убожіє села, у викривальному пафосі її виродливих сторін". Разом з тим не можна не відзначити, що Бунін не зміг осмислити події, які відбуваються, з позицій передових ідей у свій час
Повість потрясла Горького, що почув у ній "схований, заглушений стогін про рідну землю, болісний страх за неї". На його думку, Бунін змусив "розбите й розхитане російське суспільство серйозно задуматися над строгим питанням — бути або не бути Росії?".
Герої оповідань і повістей Буніна наполегливо шукають сенс життя, ставлять перед собою мети й досягають їх. І нерідко саме здійснена мета виявляє свою моральну неможливість, тому що не дає героям щастя й задоволення. Переконливо підтверджує це оповідання "Чаша життя", у якому читачі пропонуються різні варіанти щастя. Герої, тридцять років тому закохані в одну дівчину, завзято й наполегливо прагнуть до обраним цілям. Чиновник Рє-Лехов, що женився на Сане Диесперовой, став багатієм, прославившись на все місто своїм лихварством. Семінарист Йорданський дослужився до протоієрея, ставши самою значною, шановною й впливовою особою міста. Обріїв теж придбав популярність, хоча не володів ні багатством, ні владою. Наділений незвичайними здатностями й надприродною пам’яттю, він міг досягти багато чого, але вибрав скромний шлях учителя, пройшовши який "відвертав на батьківщину й ставок казкою міста, вражаючи своєю зовнішністю, своїм апетитом, своїм залізною сталістю у звичках, своїм нелюдським спокоєм — своєю філософією". А філософія ця була проста й полягала в тім, щоб всі сили вжити винятково на продовження свого життя. Для цього Горизонтову довелося відмовитися й від наукової кар’єри, і від спілкування з жінками, тому що все це шкодить здоров’ю, і строжайше здійснювати догляд за своїм величезним потворним тілом. Т.е. ціль Мандрилли (так прозвали його в місті) — у довголітті й насолоді їм
У чиїх же руках виявляється дорогоцінна чаша життя? Долі героїв переконують у тім, що ні зоологічне існування, ні багатство, ні марнославство не можуть дати людині теперішнього щастя. Герої проходять мимо те, що являє вищу цінність людського існування, — любові, радості єднання із природою, гармонії з навколишнім світом